Договірний спір. Зменшення штрафних санкцій

🔥Постанова КГС ВС від 14.12.2023 № 916/2550/22:   

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115820668

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Кролевець О.А.

✅Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків

✔️43. Позивачем постанова суду апеляційної інстанції і рішення місцевого господарського суду у справі, яка переглядається оскаржуються в частині висновків щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 158 578 962,76 грн пені і 135 574 313,34 грн штрафу за порушення прийнятих на себе зобов`язань за індивідуальним договором № БГр-21/22-ОГП від 01.11.2021 з огляду на висновки судів щодо наявності підстав для зменшення заявлених до стягнення штрафних санкцій в порядку статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

44. Так, правовідносини із застосування неустойки (штрафних санкцій) за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання, правила її застосування, умови зменшення її розміру врегульовані положеннями ГК України та ЦК України.

45. Відповідно до частини першої статті 230 ГК України неустойка є штрафною санкцією, яка застосовується до учасника господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

46. Неустойка має подвійну правову природу - є одночасно способом забезпечення виконання зобов`язання та мірою відповідальності за порушення виконання зобов`язання, завданням якого є захист прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання боржником.

47. Завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов`язання (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

48. Водночас застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності та справедливості.

49. Згідно з частиною першою статті 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

50. За частиною другою статті 233 ГК України якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

51. Подібні норми також містить частина третя статті 551 ЦК України, яка визначає, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

52. Положення частини третьої статті 551 ЦК України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

53. Тобто зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України), господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 26.08.2021 у справі №911/378/17 (911/2223/20).

54. Окрім того, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суду належить брати також до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання. При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 22.05.2019 у справі №910/11733/18 та від 04.06.2019 у справі №904/3551/18.

55. Отже, для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

56. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

57. Водночас закріплений законодавцем в статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

58. Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.

59. За частиною другою статті 216 ГК України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

60. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 ГК України).

61. За частинами першою та другою статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

62. Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

63. Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

У наведених висновках Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.

64. У справі, яка переглядається, вирішуючи питання зменшення пені і штрафу, суди попередніх інстанцій оцінили обставини справи, врахували ступінь виконання відповідачем основного зобов`язання та період прострочення (зокрема, часткову сплату вартості поставленого йому на підставі вищенаведеного договору природного газу, а саме: сплачено майже половину такої вартості), об`єктивно наявну значну різницю у масштабах господарської діяльності сторін (за обсягами надання послуг та їх видами, територією здійснення господарської діяльності та категоріями споживачів), відсутність доказів понесення позивачем чи іншими учасниками господарських відносин негативних наслідків (збитків) внаслідок порушення відповідачем договірних зобов`язань у спірних правовідносинах, а також суспільну значимість діяльності ТОВ "ОДЕСАГАЗ-ПОСТАЧАННЯ", оскільки природний газ використовувався відповідачем для постачання його населенню (у зв`язку з чим своєчасність розрахунків відповідача за отриманий від позивача природний газ безпосередньо залежить від своєчасності та повноти надходжень грошових коштів від споживачів населення).

65. Також суди попередніх інстанцій звернули увагу, що збитками, заподіяними позивачу внаслідок прострочення оплати за отриманий газ, є лише збитки від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів, позовні вимоги про стягнення яких також заявлені у даній справі та задоволені судом у повному обсязі, а також те, що господарські санкції спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника, і не повинні розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів.

66. З урахуванням наведеного, Суд відхиляє доводи скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій положень статті 233 ГК України, статті 551 ЦК України, якими передбачено можливість зменшення розміру штрафних санкцій, оскільки суди, оцінивши за внутрішнім переконанням встановлені обставини та подані докази в сукупності обґрунтовано визначили, що такі обставини є винятковими та достатніми для зменшення пені. Переоцінка цих обставин в силу визначених статтею 300 ГПК України меж перегляду справи судом касаційної інстанції не входить до компетенції Верховного Суду, як суду права.

67. З огляду на викладене, Суд вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано застосували у цій справі надане статтею 233 ГК України та частиною третьою статті 551 ЦК України право щодо зменшення розміру пені і штрафу.

68. Так, Верховний Суд зазначає, що відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

69. Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

70. Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

71. Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи.

72. Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

73. Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16.

74. Зважаючи на викладене, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього необхідно відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин справи.

75. Однак скаржником у касаційній скарзі не наведено вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, викладеного у постановах від 25.04.2018 у справі № 904/12429/16, від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22 (який було враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи), а також не зазначено, у чому саме полягає необхідність відступлення від такого висновку. Касаційна скарга не містить фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься у вищенаведеній постанові, а доводи касаційної скарги по суті зводяться до вільного тлумачення скаржником положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

76. При цьому відхиляючи аргументи Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг", Суд вважає за необхідне звернути увагу, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій.

В контексті наведеного Суд також звертається до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 09.11.20123 у справі №902/919/22 та від 916/3232/22, які ухвалені після подання позивачем касаційної скарги у цій справі та підлягають врахуванню на підставі частини четвертої статті 300 ГПК України.

77. З огляду на викладене, Суд не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 904/12429/16, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18, від 03.03.2021 у справі № 925/74/19, від 24.02.2021 у справі № 924/633/20, від 09.08.2023 у справі № 921/100/22 та від 20.04.2023 у справі № 904/124/22, щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

78. За таких обставин наведена Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, а тому касаційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

79. Щодо касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ОДЕСАГАЗ-ПОСТАЧАННЯ" Верховний Суд зазначає таке.

80. Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

81. Так самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

82. Проаналізувавши доводи касаційної скарги відповідача, Верховним Судом визначено, що скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з останнього 1 128 285 617,12 грн боргу, 40 000 000 грн пені, 40 000000 грн штрафу, 75 348 234,05 грн інфляційних втрат та 14 800 928,02 грн 3% річних.

83. Так, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій приймаючи рішення неправильно застосували положення частини першої статті 509, частини першої статті 655, частин першої, другої статті 692 ЦК України, частини першої статті 173 ГК України з урахуванням положень пунктів 4-6 глави 2 Розділу ХІІ та пунктів 2-3 глави 7 Розділу ХІІ Кодексу ГТС, при цьому, скаржник посилаючись на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що на теперішній час відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування вказаних норм у подібних правовідносинах.

84. Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

85. За змістом пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, наведені положення спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

86. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

87. Проаналізувавши доводи касаційної скарги, з урахуванням вищезазначеного, касаційний суд зазначає наступне.

88. Правові засади функціонування ринку природного газу України регламентовані Законом України "Про ринок природного газу".

89. За умовами частин першої, третьої статті 12 Закону України "Про ринок природного газу" постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов`язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов`язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Якість та інші фізико-хімічні характеристики природного газу визначаються згідно із встановленими стандартами та нормативно-правовими актами. Права та обов`язки постачальників і споживачів визначаються цим Законом, Цивільним і Господарським кодексами України, правилами постачання природного газу, іншими нормативно-правовими актами, а також договором постачання природного газу.

90. Відповідно до статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

91. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, також регулюються Цивільним кодексом України.

92. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

93. Згідно з положеннями статей 626-629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

94. Отже, статтею 629 ЦК України закріплено фундаментальний принцип обов`язковості договору, на якому базуються договірні правовідносини, тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.

Схожий за змістом висновок міститься у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17.

95. Верховний Суд зауважує, що положеннями статті 3 ЦК України регламентовано загальні засади цивільного законодавства.

96. Так, пунктами 3, 6 частини першої статті 3 ЦК України, визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.

97. Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.

98. Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

99. Частиною першою статті 173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

100. У силу приписів статей 525, 526 ЦК України та статті 193 ГК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

101. За приписами частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

102. Відповідно до статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму; до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

103. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

104. Як встановлено судами попередніх інстанцій між сторонами укладено індивідуальний договір №БГр-21/22-ОГП від 01.11.2021 до рамкового договору купівлі-продажу природного газу №2рд_БГр-ОГП від 01.11.2021, за яким ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" зобов`язалось поставити природний газ ТОВ "ОДЕСАГАЗ-ПОСТАЧАННЯ", а останнє, в свою чергу, зобов`язалось прийняти і оплатити його.

105. Суди встановили, що сторонами безпосередньо у рамковому договорі купівлі-продажу природного газу №2рд_БГр-ОГП від 01.11.2021 року узгоджено, що факт поставки природного газу позивачем та його отримання відповідачем на підставі цього договору підтверджується первинною документацією, а саме: відповідними комерційними актами, в яких зазначаються, зокрема, договірна ціна, фактичний обсяг газу, що був переданий продавцем покупцеві протягом періоду доставки, та вартість природного газу, яка визначається шляхом множення фактичного обсягу природного газу на договірну ціну.

106. В силу приписів частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

107. Відповідно до пункту 12 індивідуального договору № БГр-21/22-ОГП від 01.11.2021 оплата договірної вартості за відповідний період поставки здійснюється покупцем виключно грошовими коштами на банківський рахунок продавця протягом 45 календарних днів, починаючи з дня наступного за днем закінчення відповідного періоду поставки.

108. При цьому, суди встановили, що у матеріалах справи наявні підписані між сторонами без зауважень та скріплені печатками комерційні акти приймання-передачі природного газу на загальну суму 2 156 103 600 грн, складені на виконання індивідуального договору №БГр-21/22-ОГП від 01.11.2021 до рамкового договору купівлі-продажу природного газу № 2рд_БГр-ОГП від 01.11.2021 за період з листопада місяця 2021 року по квітень місяць 2022 року. У вказаних комерційних актах містяться відомості щодо фактичного обсягу переданого газу, договірної ціни та вартості поставленого природного газу. Водночас інформація щодо фактичного обсягу переданого газу та договірної ціни вказана і у відповідних додаткових угодах до вищенаведеного договору, які також підписані сторонами без зауважень та скріплені їх печатками.

109. Так, з урахуванням проведених відповідачем платежів та проведеного позивачем зарахування, суди попередніх інстанцій встановили, що загальний розмір грошового зобов`язання відповідача складає 1 128 285 617,12 грн.

110. При цьому, суди першої і апеляційної інстанцій зазначили, що у матеріалах справи відсутні та відповідачем до місцевого господарського суду не подано жодного доказу на підтвердження тверджень про невідповідність обсягів природного газу, зазначених в комерційних актах, фактичним обсягам спожитого газу.

111. За змістом статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

112. Частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

113. Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

114. Частиною першою статті 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

115. З урахуванням вищезазначених положень законодавства, та зважаючи, що судами було встановлено факт постачання ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" природного газу ТОВ "ОДЕСАГАЗ-ПОСТАЧАННЯ" за укладеним між сторонами договором, відповідно до поданих суду комерційних актів приймання-передачі природного газу на загальну суму 2 156 103 600 грн, за спірний період, тоді як, ТОВ "ОДЕСАГАЗ-ПОСТАЧАННЯ" не було доведено суду належного виконання свого обов`язку щодо повної та своєчасної оплати отриманого газу, суди обґрунтовано визнали правомірним заявлення позивачем вимог про стягнення основної заборгованості та нарахованих 3% річних, інфляційних втрат, пені і штрафу.

116. Таким чином, Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій у межах наданих їм повноважень та вимог чинного ГПК України обґрунтовано зазначили про наявність підстав для задоволення позову, при цьому, судом касаційної інстанції не було встановлено неправильного застосування судами положень частини першої статті 509, частини першої статті 655, частин першої, другої статті 692 ЦК України та частини першої статті 173 ГК України, отже, Верховний Суд, в даному випадку, не вбачає підстав для надання правового висновку щодо застосування наведених статей Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України.

#судовапрактика #договірніспори #ст233ГК #ст551ЦК

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Електронні докази

🔥Постанова КГС ВС від 21.12.2023 № 910/11210/22:

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115821579

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Картере В.І.

✅Невикористання електронного підпису особами, які створили електронний доказ (лист, повідомлення, файл, аудіозапис, інші дані), не є підставою для визнання такого доказу недопустимим, якщо інше не встановлено законом. Щодо електронних доказів широко застосовується й доктрина "листа у відповідь". Якщо доведено, що лист чи повідомлення було відправлено певній особі, то повідомлення, яке є відповіддю, вважатиметься автентичним без додаткових доказів. Адже малоймовірно, що хтось окрім цієї особи, може отримати та відповісти на повідомлення з урахуванням його змісту, обговорюваних деталей

✔️26. Позивач заперечує проти доводів Відповідача про виконання сторонами умов договору суборенди, який між ними не було укладено, та зазначає, що грошові кошти за платіжним дорученням №193 від 17.02.2022 перераховані як гарантійний платіж та мали бути зараховані Відповідачем в оплату послуг суборенди, які мали бути надані Позивачу.

27. Позивач наголошує, що між сторонами у справі відсутні договірні правовідносини, він не отримував у суборенду відповідне приміщення, не використовував його та не мав можливості використовувати, адже не отримував ключі від нього, а Відповідач не направляв рахунки на оплату послуг оренди та акти наданих послуг, у податковому обліку щомісячне надання послуг оренди не відображав.

28. Позивач зазначає, що під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій Відповідач не довів, що відповідні електронні листи, на які він посилається, направлені саме Позивачу при тому, що електронна адреса і.pavlenko@100systems.com не є адресою Позивача чи його представника.

Позиція Верховного Суду

29. Керуючись вимогами статей 14, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги та виходить з такого.

30. Предметом касаційного розгляду є судові рішення, ухвалені за наслідком розгляду первісного позову про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів та зустрічного позову про відшкодування збитків.

31. Відповідно до частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

32. Положення глави 83 Цивільного кодексу України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

33. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Зокрема, мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, передбачених нормами статті 11 Цивільного кодексу України.

34. У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення глави 83 Цивільного кодексу України можуть бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

35. Зокрема, договірний характер спірних правовідносин, за відсутності їх припинення (розірвання тощо), тобто відпадіння правової підстави виникнення, виключає можливість застосування до них положень статті 1212 Цивільного кодексу України. Подібний за змістом висновок викладений, зокрема, в постановах Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, на які посилається Відповідач у касаційній скарзі.

36. З огляду на викладене необхідною передумовою для застосування судом до спірних правовідносин сторін положень глави 83 Цивільного кодексу України є встановлення відсутності договірного характеру таких правовідносин, зокрема внаслідок їх припинення.

37. За загальним правилом, встановленим статтею 638 Цивільного кодексу України (положення якої кореспондуються з частинами 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України), договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

38. При цьому за змістом частини 1 статті 641 і частин 1, 3 статті 642 Цивільного кодексу України пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття, тоді як відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

39. З моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції договір є укладеним (частина 1 статті 640 Цивільного кодексу України). Натомість відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію (стаття 646 Цивільного кодексу України).

40. З огляду на положення наведених норм слід звернути увагу на те, що важливими ознаками оферти є те, що вона має бути виявленням наміру оферента вважати себе зобов`язаним у разі її прийняття та, водночас, повинна бути настільки визначеною, щоб можна було шляхом її прийняття досягнути домовленості про весь договір у цілому, а для укладення договору акцептанту було достатньо висловити свою волю, яка співпадає з офертою.

41. У разі ж якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся) (частина 8 статті 181 Господарського кодексу України).

42. Відповідно до положень статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Зокрема, частиною 1 статті 693 зазначеного Кодексу встановлені вимоги до письмової форми договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

43. Згідно з частиною 2 статті 184 Господарського кодексу України укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу, за змістом якої господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

44. Зокрема, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) або уповноваженими на те особами (частини 2, 4 ст. 207 ЦК України).

45. Водночас правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина 1 статті 207 Цивільного кодексу України).

46. Велика Палата Верховного Суду (зокрема у постанові від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц, на яку посилається Відповідач) зауважила, що слід відрізняти правочин як вольову дію суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи. Зокрема, виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством.

47. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) зроблено правовий висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.

48. За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 Цивільного України, якщо договір оренди (найму) будівлі хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав.

49. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

50. Зважаючи на вимоги статей 2, 13, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України, керуючись завданнями та принципами господарського судочинства, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, при вирішенні спору суд повинен оцінити надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

51. При цьому за вимогами частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

52. Згідно з приписами частин 1, 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

53. За викладеним у статті 73 Господарського процесуального кодексу України визначенням доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами.

54. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (частина 1 статті 91 Господарського процесуального кодексу України).

55. Відповідно до статті 96 Господарського процесуального кодексу України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних й інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет) (частина 1).

56. Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (частина 2).

57. Водночас учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частина 3).

58. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу (частина 4).

59. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина 5).

60. Поняття електронного документа визначено у статті 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" як документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов`язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.

61. Для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Відносини, пов`язані з використанням удосконалених та кваліфікованих електронних підписів, регулюються Законом України "Про електронні довірчі послуги" (частини 1-3 статті 6 зазначеного Закону).

62. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.07.2022 у справі №914/1003/21 зауважив, що на відміну від електронного документа, електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Таким чином, повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою, є електронним доказом.

63. При цьому паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ, що є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, що мають значення для вирішення справи. Подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 922/51/20, від 14.12.2021 у справі № 910/17662/19).

64. Сам лист електронної пошти є таким, що містить відомості про факт відправлення повідомлення із відповідної електронної адреси, час відправлення, адресатів листа - осіб, до відома яких було доведено таке повідомлення тощо. У випадку, якщо позивач подає позов у паперовій формі, то електронний лист може бути наданий суду у вигляді відповідної роздруківки. Така роздруківка електронного листа та додатків до нього є паперовою копією електронного доказу.

65. При цьому використання кваліфікованого електронного підпису дозволяє провести електронну ідентифікацію особи - процедуру використання ідентифікаційних даних особи в електронній формі, які однозначно визначають фізичну, юридичну особу або представника юридичної особи.

66. Чинним законодавством визначені випадки, коли використання електронного підпису є обов`язковим і за відсутності такого підпису документ не буде вважатися отриманим від певної особи. Але ці випадки не охоплюють комерційне, ділове чи особисте листування електронною поштою між приватними особами (якщо інше не встановлено домовленістю між сторонами). У таких відносинах презюмується, що повідомлення є направленим тим, хто зазначений як відправник електронного листа чи хто підписав від свого імені текст самого повідомлення.

67. Отже, відсутність кваліфікованого електронного підпису на повідомленні не свідчить про те, що особу неможливо ідентифікувати з достатнім ступенем вірогідності як відправника такого повідомлення, направленого електронною поштою, тобто поширювача інформації.

68. У постанові від 03.08.2022 у справі № 910/5408/21 Верховний Суд також виснував, що поняття електронного документа та електронного доказу не є тотожними, оскільки поняття електронного доказу є значно ширшим, та, окрім власне електронних документів, оформлених відповідно до статей 5, 6 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг", на які посилався суд апеляційної інстанції, включає в себе будь-яку інформацію в цифровій формі, що має значення для розгляду справи, в тому числі повідомлення, відправлені електронною поштою або іншими засобами електронного зв`язку.

69. Відсутність кваліфікованого електронного підпису не зумовлює недостовірність певних даних в електронній формі, й відповідно, недостовірність електронного доказу. Вирішення питання достовірності такого доказу має відбуватися на загальних засадах, визначених Господарським процесуальним кодексом України, і відповідно до стандарту доказування "баланс ймовірностей", передбаченого статтею 79 зазначеного Кодексу.

70. Невикористання електронного підпису особами, які створили електронний доказ (лист, повідомлення, файл, аудіозапис, інші дані), не є підставою для визнання такого доказу недопустимим, якщо інше не встановлено законом.

71. Більш того, щодо електронних доказів широко застосовується й доктрина "листа у відповідь". Якщо доведено, що лист чи повідомлення було відправлено певній особі, то повідомлення, яке є відповіддю, вважатиметься автентичним без додаткових доказів. Адже малоймовірно, що хтось окрім цієї особи, може отримати та відповісти на повідомлення з урахуванням його змісту, обговорюваних деталей.

72. Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень у цій справі, при їх ухваленні суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не врахували наведені норми матеріального та процесуального права, а також висновки Верховного Суду щодо їх застосування.

73. Так, відмовляючи в задоволенні первісного позову, господарські суди виходили з того, що правовідносини між сторонами спору мають кондикційний характер та підпадають під регулювання положень глави 83 Цивільного кодексу України, оскільки матеріали справи не містять доказів укладення договору суборенди між сторонами як у паперовій письмовій формі, так і в електронній формі.

74. При цьому суди попередніх інстанцій з огляду на положення статей 5-7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" відхилили доводи Відповідача про направлення ним проєкту договору суборенди з електронної пошти.7395369@ukr.net на адресу і.pavlenko@100systems.com, адже з наданої до матеріалів справи роздруківки щодо направлення 09.02.2022 електронного листа не вбачається за можливе встановити, що Відповідач направив підписаний електронним підписом уповноваженої особи примірник договору суборенди.

75. Тобто під час вирішення спору суди першої та апеляційної інстанцій відхилили наведені доводи Відповідача, зважаючи лише на невідповідність наданої ним роздруківки електронного листа вимогам до електронного документу, встановленим нормами вказаного Закону.

76. Водночас надані Відповідачем і Позивачем докази не отримали належної правової оцінки з точки зору їх відповідності вимогам процесуального законодавства щодо електронних доказів (поданих у паперовій копії), які не є тотожними електронним документам та можуть підтверджувати будь-яку інформацію в цифровій форми, що має значення для вирішення справи, не лише за умови наявності електронного підпису.

77. Зокрема, в оскаржуваних судових рішеннях зазначено про направлення 09.02.2022 з електронної пошти n.7395369@ukr.net на адресу і.pavlenko@100systems.com файлу "шаблон догово…С.doc", а 07.07.2022 з електронної пошти і.pavlenko@100systems.com - на пошту n.7395369@ukr.net повідомлення щодо направлення в додатках сканів листа, акта звірки взаєморозрахунків, платіжного доручення. Однак як зміст наведених додатків до електронних листів суди не досліджували в контексті наявності чи відсутності в них відомостей, які підтверджують узгодження сторонами умов суборенди, вчинення дій, спрямованих на вчинення відповідного правочину.

78. При цьому пославшись на відсутність відомостей щодо визначення сторонами вказаних електронних адрес як офіційних, суди першої та апеляційної інстанцій не надали правової оцінки аргументам Позивача, наведеним у відзиві на зустрічну позовну заяву від 20.12.2022, про отримання ним з електронної пошти n.7395369@ukr.net листа із шаблоном договору та направлення 10.02.2022 з електронної адреси і.pavlenko@100systems.com відповіді на вказаний лист із протоколом розбіжностей.

79. З викладеного вбачається, що попри наявність у матеріалах справи тверджень Позивача, які стосуються отримання ним електронного листа Відповідача, надісланого на адресу електронної пошти і.pavlenko@100systems.com, та використання цієї адреси для відповіді на лист, господарські суди належним чином не дослідили зміст наведеного листування між сторонами щодо наявності чи відсутності підстав для висновку про надіслання Відповідачем пропозиції Позивачеві про укладення договору суборенди, прийняття Позивачем такої пропозиції або відмову від її прийняття, зокрема із надісланням нової пропозиції, прийняттям чи відхиленням її Відповідачем тощо, з урахуванням факту сплати Позивачем спірних грошових коштів Відповідачеві з посиланням на конкретні договір суборенди та рахунок-фактуру (обставини отримання якої Позивачем суди також не досліджували).

80. Не дослідивши перелічені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про наявність між сторонами у справі кондикційних правовідносин саме у зв`язку з неукладенням між ними договору суборенди, адже не перевірили наявність чи відсутність факту укладення такого договору в спрощений спосіб з урахуванням вчинених сторонами конклюдентних дій, положень частини 2 статті 642 Цивільного кодексу України та правової позиції Верховного Суду щодо неможливості кваліфікації, зокрема, договору оренди як неукладеного в разі його виконання сторонами.

81. Зважаючи на те, що спір у цій справі виник саме у зв`язку зі сплатою Позивачем грошових коштів із посиланням у призначенні платежу на договір та рахунок-фактуру та прийняття такої оплати Відповідачем, Верховний Суд вважає нерелевантним посилання судів попередніх інстанцій на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19.01.2022 у справі №922/1246/21, правовідносини в якій не є подібними до зазначених правовідносин у цій справі.  

82. Водночас положення статті 96 Господарського процесуального кодексу України та сформована Верховним Судом, зокрема, у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 15.07.2022 у справі №914/1003/21 правова позиція щодо необхідності належного дослідження електронних доказів відповідно до вимог процесуального законодавства з урахуванням стандарту доказування вірогідності доказів та уникнення їх передчасного відхилення виключно через відсутність електронного підпису не знайшли свого застосування в оскаржуваних судових рішеннях.

83. Дійшовши передчасного висновку про невиникнення між сторонами у справі договірних правовідносин, суди першої та апеляційної інстанцій, відповідно, не досліджували обставини та правові наслідки їх можливого припинення (в разі наявності) у зв`язку з подальшим листуванням, причини та правові наслідки непередання Відповідачем Позивачу орендованого майна, зокрема з урахуванням вчинених кожною зі сторін дій та інших обставин.

84. Проте без послідовного дослідження перелічених обставин у їх сукупності та взаємозв`язку, на думку Верховного Суду, передчасними є висновки як про наявність чи відсутність правових підстав для стягнення з Відповідача на користь Позивача спірних грошових коштів на підставі положень статті 1212 Цивільного кодексу України або іншої правової норми, з урахуванням принципу "jura novit curia" ("суд знає закони"), так і про наявність чи відсутність у діях Позивача складу цивільного правопорушення, на яке посилається Відповідач у зустрічній позовній заяві.

85. З огляду на положення статей 22, 1166 Цивільного кодексу України та статей 224, 225 Господарського кодексу України, Верховний Суд вважає слушним наведене в оскаржуваних судових рішеннях твердження, що на позивача у спорі про відшкодування збитків покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками, а відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

86. Однак Верховний Суд зауважує про необґрунтованість будь-яких висновків про наявність чи відсутність у діях Позивача зазначених елементів складу цивільного правопорушення, які не засновані на належному з`ясуванні на підставі наявних у справі доказів суті правовідносин, які склались між сторонами спору, із наданням правової оцінки відповідно до вимог законодавства сукупності вчинених кожною зі сторін дій чи допущеної ними бездіяльності з точки зору їх правомірності, добросовісності та правових наслідків, а також з урахуванням інших суттєвих обставин.

87. Отже, суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не дотримались вимог статей 74, 86, 236, 269 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів, а також застосуванням усіх наданих їм процесуальним законом повноважень, у зв`язку з чим неправильно застосували норми матеріального права, не врахувавши відповідні висновки Верховного Суду щодо їх застосування.

88. Вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу встановлених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України меж розгляду справи.

89. Крім того, щодо аргументів Відповідача про необхідність формування під час розгляду цієї справи наведеного в касаційній скарзі правового висновку Верховний Суд зазначає, що відповідна правова позиція щодо неможливості кваліфікації як неукладеного договору, який виконувався обома сторонами, вже викладена, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц, від 05.06.2018 у справі №338/180/17.

90. Водночас обставина часткового виконання договору однією зі сторін може свідчити про наявність договірних правовідносин між відповідними особами в сукупності та взаємозв`язку з іншими обставинами справи. Однак одна лише зазначена обставина одностороннього виконання умов правочину не є достатнім підтвердженням його укладеності, адже не свідчить про наявність узгодженої взаємодії відповідних сторін, спрямованої на вчинення правочину, а може бути наслідком помилки чи недобросовісної поведінки певної особи тощо.

91. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц (на яку посилається Відповідач) погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про неукладеність спірного договору оренди, який виконувався однією зі сторін, зважаючи на відсутність відомостей про його виконання другою стороною.

#судовапрактика #процесуальніпитання #електроннідокази #докази 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

ЗАЛИШЕННЯ ПОЗОВУ БЕЗ РОЗГЛЯДУ

🔥Постанова КГС ВС від 21.12.2023 № 910/12042/22, суддя-доповідач: Кролевець О.А.,   

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115859011

✅Вчинені судом дії, спрямовані на належне повідомлення відповідача про розгляд справи в передбачений Конвенцією спосіб, а обов`язок з перекладу документів покладається на заінтересовану сторону, якою є позивач у справі, невиконання позивачем вимог ухвали суду щодо надання документів та матеріалів по справі (перекладу позовної заяви з додатками та ухвали суду), позбавляє суд можливості забезпечити реалізацію основних засад господарського судочинства по відношенню до відповідача, який є нерезидентом та повідомити останнього про розгляд судової справи, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для залишення позову без розгляду

✔️36. Інструкція про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 № 1092/5/54, визначає порядок опрацювання доручень про вручення документів, отримання доказів, вчинення інших процесуальних дій, а також клопотань про визнання і виконання судових рішень на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах. Ця Інструкція використовується у разі наявності міжнародного договору з питань надання правової допомоги в цивільних справах, чинного у відносинах між Україною та іноземною державою.

37. Згідно з абзацами 1, 2 п. 2.1.3 зазначеної Інструкції, якщо міжнародним договором України не передбачено інше, доручення про вручення документів складається згідно з додатком 1. Також додається формуляр підтвердження про вручення документа згідно з додатком 2.

До доручення про вручення виклику до суду обов`язково додається виклик (повідомлення) про день судового розгляду, форма якого наведена в додатку 3, разом з повідомленням про гарантії особі, яка викликається, імунітету від адміністративної/кримінальної відповідальності у разі її явки до компетентного органу України, передбачені відповідним міжнародним договором. Виклик (повідомлення) про день судового розгляду друкується на чистих аркушах паперу, без штампів суду.

38. За приписами п. 2.3 Інструкції доручення та документи, що до нього додаються, складаються мовою, передбаченою відповідним міжнародним договором України.

Якщо доручення чи документи, що до нього додаються, складено українською мовою, слід додавати завірений переклад на мову запитуваної держави або на іншу мову, передбачену міжнародним договором України.

Документи, що підлягають врученню згідно з дорученням суду України, складаються мовою запитуваної держави чи іншою мовою, передбаченою міжнародним договором України, або супроводжуються завіреним перекладом на таку мову.

У відповідних випадках документи, що підлягають врученню, можуть бути складені або перекладені на ту мову, яку, як є підстави вважати, розуміє особа, якій необхідно вручити документи. Це окремо визначається судом України у дорученні.

39. З огляду на вищенаведене, з метою належного повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду цієї справи, відповідно до статей 3, 5 Конвенції, Господарським судом міста Києва ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; вирішено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 17.05.2023; зобов`язано позивача в строк до 06.01.2023 надати господарському суду належним чином нотаріально завірені копії перекладу на англійську мову ухвали Господарського суду міста Києва про відкриття провадження у справі, а також позовної заяви з доданими до неї документами у трьох примірниках для вручення TARGOVSKI RESHENIIA LTD; вирішено направити копію ухвали Господарського суду міста Києва від 23.11.2022 про відкриття провадження у справі №910/12042/22 та позовну заяву з додатками болгарською мовою для вручення відповідачу в порядку, передбаченому Договором між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах, через Міністерство юстиції України до центрального органу Республіки Болгарія; запропоновано позивачу надати суду інвойси за контрактами FIP20220325 від 23.03.2022, FIP20220404 від 04.04.2022, FIP20220405 від 05.04.2022, FIP20220408 від 08.04.2022, FIP20220411 від 11.04.2022, FIP20220418 від 18.04.2022, FIP20220420 від 20.04.2022; повідомлено сторін, що додаткові письмові докази, клопотання, заяви, пояснення, заперечення необхідно подати у строк до 14.12.2022; зупинено провадження у справі №910/12042/22 до 17.05.2023.

40. Крім того, суд першої інстанції в ухвалі попередив позивача, що у разі ненадання господарському суду без поважних причин витребуваних судом документів або нез`явлення його представника у судове засідання, позов відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України може бути залишений без розгляду.

41. У мотивувальній частині цієї ухвали суд першої інстанції вказав на необхідність зобов`язання позивача надати до суду нотаріально засвідчений переклад на болгарську мову позовної заяви, цієї ухвали про відкриття провадження у справі з метою подальшого звернення до Міністерства юстиції України для вручення таких документів TARGOVSKI RESHENIIA LTD у спосіб передбачений ст. 3 договору про правову допомогу в цивільних справах.

42. Позивачем не доведено, а судами не встановлено, що відповідач-нерезидент (його працівники) володіють українською мовою, якою складені як позовна заява у справі, так і ухвала суду, в тій мірі, яка може забезпечити можливість правильно та у повному обсязі зрозуміти зміст таких документів, з метою реалізації права на захист своїх інтересів. Вчинені судом дії, спрямовані на належне повідомлення відповідача про розгляд справи в передбачений Конвенцією спосіб.

43. Зазначена ухвала отримана позивачем 07.12.2022, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0105492876042.

44. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках: зокрема, звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги або вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

45. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.05.2023 поновлено провадження у справі.

46. Як встановлено судом першої інстанції, позивач ні в строк встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі - до 16.01.2023, ні після його спливу, не виконав вимог ухвали щодо надання нотаріально засвідчених перекладів позовної заяви, ухвали про відкриття провадження у справі №910/12042/22. Доказів поважності причин невиконання вимог суду позивачем надано не було, як і клопотань щодо продовження процесуального строку для надання витребуваних судом документів від позивача до суду не надходило.

Вказана бездіяльність позивача позбавила суд можливості вчинити дії щодо вручення відповідачу як іноземній юридичній особі документів (ухвали про відкриття провадження у справі та копії позову з додатками), що в свою чергу спричинило неможливість для відповідача у справі бути завчасно обізнаним та ознайомленим з позовними вимогами, їх підставами, документами та матеріалами справи, визначитися з правовою позицією по справі та підготувати відповідні аргументи та процесуальні документи на підтвердження своїх міркувань та заперечень.

47. Пунктом 4 ч. 1 ст. 226 ГПК України встановлено, що суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору, або позивач (його представник) не з`явився у підготовче засідання чи у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

48. З огляду на те, що обов`язок з перекладу документів покладається на заінтересовану сторону, якою є позивач у справі, проте невиконання позивачем вимог ухвали суду щодо надання документів та матеріалів по справі (позовної заяви з додатками та ухвали суду) позбавляє суд можливості забезпечити реалізацію основних засад господарського судочинства по відношенню до відповідача, який є нерезидентом та повідомити останнього про розгляд судової справи, - суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний господарський суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для залишення позову без розгляду з посиланням на приписи п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

49. Позивач у касаційній скарзі вказує на те, що він направив місцевому господарському суду клопотання про поновлення пропущеного процесуального терміну на усунення недоліків та перенесення розгляду справи № 910/12042/22 на іншу дату, 12.05.2023 та 15.05.2023, відповідно.

50. Згідно зі ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

51. Відповідно до ч.ч. 1 - 3 ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.

52. Зі змісту наведеної норми вбачається, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Поновлення пропущеного процесуального строку, встановленого законом, відбувається за заявою заявника і суд має встановити наявність об`єктивно непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню, у зв`язку з чим заявник має довести суду їх наявність та непереборність, оскільки, в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків.

53. З огляду на зазначене, позивач не позбавлений був можливості звернутися до суду із заявою про продовження строку, встановленого судом, для виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 23.11.2022, до закінчення цього строку (до 06.01.2023).

54. Крім того, відповідно до ч. ч. 4, 5 ст. 119 ГПК України одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов`язку вчинити відповідну процесуальну дію.

55. Позивачем до клопотання про поновлення строку не додано нотаріально засвідчених перекладів позовної заяви, ухвали про відкриття провадження у справі № 910/12042/22.

56. Частинами 1, 4 ст. 13 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

57. Позивач у касаційній скарзі вказує на те, що суд першої інстанції повинен був відкласти розгляд справи.

58. Відповідно до ч. 2 ст. 202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:

1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання;

2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;

4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

59. Верховний Суд у постанові від 18.11.2022 у справі № 905/458/21 вказав на те, що дії суду у випадку неявки в судове засідання учасника справи визначені у статті 202 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до частини четвертої якої у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

У системно-логічному зв`язку з цією нормою перебуває норма, закріплена у пункті 4 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд залишає позов без розгляду, якщо позивач (його представник) не з`явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Системний аналіз змісту частини четвертої статті 202 та пункту 4 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що процесуальним наслідком неявки позивача в судове засідання є залишення позову без розгляду.

Правове значення для прийняття судом рішення про залишення позову без розгляду з підстави нез`явлення позивача у судове засідання, передбаченої цими нормами процесуального права, має одночасна наявність таких обставин, так звані умови для залишення позову без розгляду у випадку неявки позивача в судове засідання:

1) належне повідомлення судом позивача про час і місце судового засідання;

2) неявка позивача в судове засідання або неповідомлення позивачем суду причин його неявки в судове засідання;

3) неподання позивачем суду заяви про розгляд справи за його відсутності.

При цьому зміст частини четвертої статті 202 та пункту 4 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що передбачена цими нормами процесуального права така процесуальна дія суду як залишення позову без розгляду з підстави нез`явлення позивача у судове засідання та неповідомлення про причини своєї неявки не залежить від того, чи була визнана судом явка позивача в судове засідання обов`язковою.  

Проаналізувавши положення частини четвертої статті 202 та пункту 4 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає про те, що у цих нормах законодавець не застосував слова «може», «має право», «за власної ініціативи» та інші подібні у своєму значенні слова. Зазначені норми процесуального права не передбачають можливості інших варіантів дій суду, окрім залишення позовної заяви без розгляду. Формулювання «суд залишає позов без розгляду», що міститься у частині четвертій статті 202 Господарського процесуального кодексу України, та формулювання «суд залишає позов без розгляду», що міститься у пункті 4 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України, виражає імперативну вказівку суду (судді) щодо заборони продовження розгляду справи, щодо завершення судового провадження без винесення рішення. З огляду на викладене, Верховний Суд зазначає про те, що повноваження суду залишити позов без розгляду, передбачені цими нормами процесуального права відносяться до імперативних.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає про те, що норми, закріплені у частині четвертій статті 202 та у пункті 4 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України, за методом правового регулювання є імперативними, що означає те, що відповідно до цих норм процесуального права у разі неявки позивача в судове засідання за умови, що він був належним чином повідомлений про час і місце судового засідання, не повідомив суд про причини його неявки та не надав суду заяви про розгляд справи за його відсутності, суд має імперативний процесуальний обов`язок залишити позов без розгляду.

60. З матеріалів справи вбачається, що на дату підготовчого засідання (17.05.2023) позивач не повідомив суду причин його неявки в судове засідання. Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції зазначене клопотання позивача місцевий господарський суд отримав лише 31.05.2023.

61. Позивач у касаційній скарзі вказує на те, що не розуміє доцільності перекладу документів на англійську мову.

62. Як зазначалося вище, в мотивувальній частині ухвали Господарського суду міста Києва від 23.11.2022 суд першої інстанції зазначив про необхідність зобов`язання позивача надати до суду нотаріально засвідчений переклад на болгарську мову позовної заяви, цієї ухвали про відкриття провадження у справі з метою подальшого звернення до Міністерства юстиції України для вручення таких TARGOVSKI RESHENIIA LTD у спосіб передбачений ст. 3 договору про правову допомогу в цивільних справах.

63. За приписами ст. 4 цього договору прохання про надання правової допомоги та додані документи складаються мовою запитуючої Договірної Сторони і супроводжуються засвідченим перекладом мовою запитуваної Договірної Сторони, оформленим відповідно до законодавства запитуючої Договірної Сторони.

64. Інформація з офіційного веб-сайту Гаазької конференції з міжнародного приватного права (https://www.hcch.net) свідчить про те, що Республіка Болгарія вимагає, щоб документ, який потрібно вручити, був складений або супроводжувався перекладом на болгарську мову.

65. У разі, якщо ухвала Господарського суду міста Києва від 23.11.2022 в цій справі була незрозумілою і такою, що потребувала роз`яснення, позивач не позбавлений був можливості звернутися з відповідним клопотанням до місцевого господарського суду.

66. Крім того, у клопотанні про поновлення строку, в якості підстав поважності причин пропуску строку, позивач не вказував про незрозумілість ухвали місцевого господарського суду про відкриття провадження у справі.

67. Доводи позивача щодо скрутного становища відхиляються Верховним Судом, оскільки витрати з перекладу документів на стадії судового розгляду повинна нести заінтересована сторона (у даному випадку, позивач), а після розгляду справи згадані витрати розподіляються відповідно до приписів ст. 129 ГПК України.

68. З огляду на вище зазначене, вчинені судом дії, спрямовані на належне повідомлення відповідача про розгляд справи в передбачений Конвенцією спосіб, а обов`язок з перекладу документів покладається на заінтересовану сторону, якою є позивач у справі, невиконання позивачем вимог ухвали суду щодо надання документів та матеріалів по справі (перекладу позовної заяви з додатками та ухвали суду), позбавляє суд можливості забезпечити реалізацію основних засад господарського судочинства по відношенню до відповідача, який є нерезидентом та повідомити останнього про розгляд судової справи, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для залишення позову без розгляду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

#судовапрактика #залишеннябезрозгляду #безрозгляду #врученнязакордон #процесуальніпитання 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp