Виконавче провадження

🔥Постанова КГС ВС від 19.01.2024 № 911/1216/21: 

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/116445537?from=%22911%2F1216%2F21%22

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Бенедисюк І.М.

✅Учасник виконавчого провадження обґрунтовано покладається на отримання протягом розумного строку відповідних документів (відомостей) від виконавця, однак таке очікування не може бути надто тривалим. У випадку неотримання відповідних документів (відомостей) протягом тривалого часу та невжиття відповідних заходів учасником виконавчого провадження, спрямованих на таке отримання, застосуванню підлягає презумпція обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні

✔️Судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, а виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження, яким досягається кінцева мета правосуддя - захист інтересів фізичних та юридичних осіб і реальне поновлення їхніх порушених прав.

Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).

Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.

Відповідно до положень статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Згідно з пунктом «а» частини першої статті 341 ГПК України відповідну скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права.

При цьому пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (частина друга статті 341 ГПК України).

За приписами статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Судами попередніх інстанцій встановлено, зокрема, що:

- 27.12.2022 приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Жарчинським О. А. відкрито виконавче провадження № 70618862 щодо виконання наказу господарського суду Київської області по справі №911/1216/21 від 28.06.2022.

- 29.12.2022 боржник звернувся до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Жарчинського О. А. з заявою, якою повідомив, що ПАТ «Білоцерківська теплоелектроцентраль» включене до Реєстру підприємств, які беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості суб`єктів ринку природного газу, а тому суми, що в примусовому порядку підлягають врегулюванню відповідно до процедур, передбачених положеннями Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії» та керуючись пунктом 10 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження», просив розглянути питання щодо зупинення вчинення виконавчих дій по відношенню до підприємства.

- 29.12.2022 приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Жарчинським О. А. винесено постанову про зупинення вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу господарського суду Київської області по справі від 28.06.2022 №911/1216/21 у виконавчому провадженні №70618862.

- В обґрунтування поданої скарги заявник вказує на те, що включення боржника до Реєстру суб`єктів ринку природного газу, які беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості, не є єдиною необхідною умовою для зупинення вчинення виконавчих дій в тому чи іншому виконавчому провадженні. Водночас, АТ «НАК «Нафтогаз України», посилаючись на положення статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» зазначає, що державний чи приватний виконавець зобов`язаний пересвідчитися чи підлягає врегулюванню заборгованість відповідно до процедур передбачених Законом України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії».

- Разом з тим, як зазначає заявник у скарзі, згідно з рішенням суду у даній справі, на підставі якого був виданий наказ та відкрито виконавче провадження №70618862, а в подальшому зупинене, заборгованість виникла в результаті порушення боржником умов договору №5184/1920-ЕЕ-17 від 27.09.2019 як Покупця природного газу для виробництва електричної енергії. За переконанням скаржника, зупинення виконавчих дій у ВП №70618862 не підпадають під дію пункту 10 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» та не врегульовуються Законом України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії».

Суди попередніх інстанцій, в результаті розгляду клопотання про залишення скарги без розгляду у зв`язку з пропуском строку на оскарження дій приватного виконавця з винесення постанови про зупинення виконавчого провадження № 70618862, дійшли висновку про те, що АТ «НАК «Нафтогаз України» звернулося до суду в межах процесуальних строків. Місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, зазначив про те, що у матеріалах справи міститься запит стягувача від 03.04.2023 № 39/10-601-23, на який приватним виконавцем надано відповідь від 04.04.2023 №927, відповідно до якої стягувача повідомлено, що виконавче провадження №70618862 з примусового виконання наказу господарського суду Київської області по справі №911/1216/21 від 28.06.2022 зупинено постановою від 29.12.2022. Таким чином, про оскаржувану постанову стягувач дізнався лише 04.04.2023, а отже відповідно до приписів статі 341 ГПК України, строк оскарження дій приватного виконавця з винесення постанови про зупинення виконавчого провадження №70618862 сплив 14.04.2023. Втім, АТ «НАК «Нафтогаз України» звернулось до суду з відповідною скаргою 12.04.2023, тобто в межах процесуальних строків.

Отже, оскаржувані судові рішення мотивовані зокрема, тим, що АТ «НАК «Нафтогаз України» звернулося до суду зі скаргою на дії приватного виконавця в межах строку на їх оскарження, встановленого статтею 341 ГПК України.

Так, колегія суддів Касаційного господарського суду не погоджується із наведеними висновками судів попередніх інстанцій та зазначає про їх передчасність з огляду на таке.

Умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

Копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур`єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі (частина перша статті 28 Закону України «Про виконавче провадження»).

Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.

Відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Схожа за змістом норма закріплена і у частині першій статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», якою визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Стаття 74 Закону України «Про виконавче провадження» є загальною нормою по відношенню до статей 339 - 341 ГПК України, адже застосовується до більш широкого кола відносин: 1) відносин, які виникають при оскарженні дій щодо виконання будь-якого виконавчого документа, а не тільки рішення суду; 2) відносин, які виникають при оскарженні дій державного виконавця не тільки до суду, але й до органів державної виконавчої служби.

Під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду, слід дотримуватися відповідних положень ГПК України, вміщених у роз. VI «Судовий контроль за виконанням судових рішень», зокрема, щодо права на звернення зі скаргою у строк десять календарних днів, визначений пунктом «а» частини першої статті 341 цього Кодексу (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.09.2019 у справі № 920/149/18).

Пунктом «а» частини першої статті 341 ГПК України встановлено, що відповідну скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права. Водночас, пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (частина друга статті 341 ГПК України) і саме на скаржника покладається обов`язок доведення наявності непереборних обставин, які унеможливили його звернення з такою скаргою у строк, встановлений законом.

Водночас об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 04.02.2022 у справі № 925/308/13-г зазначила, що за порівняльного аналізу змісту термінів «дізнався» та «повинен був дізнатися», що містяться у положеннях статті 341 Господарського процесуального кодексу України, суд доходить висновку про презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні; доведення факту, через який сторона не знала про порушення свого права і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. У цьому висновку Суд враховує, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя і сторони повинні очікувати їх застосування задля забезпечення дотримання принципу юридичної визначеності. Отже, під час визначення початку перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб`єкта, закріпленого у частині першій статті 341 Господарського процесуального кодексу України, необхідно враховувати поведінку скаржника (чи мав він реальну можливість (повинен був) дізнатися про стверджуване ним порушення його прав, вчинені ним дії, направлені на з`ясування стану виконавчого провадження тощо). У висновку про презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні, що є сталою та послідовною судовою практикою, суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах від 14.08.2019 у справі № 910/7221/17, від 12.01.2021 у справі № 910/8794/17, від 12.10.2021 у справі № 918/333/13-г.

У пунктах 52, 53 постанови Верховного Суду від 24.10.2022 у справі № 910/18480/20 також зазначено, що враховуючи положення законодавства (статті 18, 19, 28 Закону «Про виконавче провадження»), учасник виконавчого провадження обґрунтовано покладається на отримання протягом розумного строку відповідних документів (відомостей) від виконавця, однак таке очікування не може бути надто тривалим. У випадку неотримання відповідних документів (відомостей) протягом тривалого часу та невжиття відповідних заходів учасником виконавчого провадження, спрямованих на таке отримання, застосуванню підлягає презумпція обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що АТ «НАК «Нафтогаз України» звернулося до приватного виконавця з відповідною заявою про хід виконавчого провадження № 70618862 - 03.04.2023, а з скаргою на дії приватного виконавця до господарського суду - 12.04.2023 (майже через 4 місяці після прийняття постанови від 29.12.2022 про зупинення вчинення виконавчих дій в межах виконавчого провадження № 70618862), тобто з пропуском строку, встановленого пунктом «а» частини першої статті 341 ГПК України, не заявивши клопотання про поновлення строку на її подання з обґрунтуванням поважності причин його пропуску. Отже, господарські суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 118, 339, 341 ГПК України, без врахування висновків Верховного Суду у застосуванні відповідних норм права (на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі) та дійшли до передчасних висновків про те, що АТ «НАК «Нафтогаз України» звернулося до суду з відповідною скаргою в межах процесуальних строків.

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23.08.2023 у справі №921/14/18.

Верховний Суд також враховує висновки, які викладені у пункті 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 920/149/18, постанові Верховного Суду від 08.10.2020 у справі № 918/333/13-г та від 23.08.2023 у справі №921/14/18, в яких звертали увагу також на те, що скаржник як юридична особа, яка багато років здійснює професійну господарську діяльність на ринку України і має значний досвід участі у судових процесах (як свідчать дані з Єдиного державного реєстру судових рішень), могло передбачити наслідки несвоєчасного звернення з відповідною скаргою, проте цього не зробило.

Судами попередніх інстанцій також залишено поза увагою аргументи ПАТ «Білоцерківська теплоелектроцентраль» про те, що стягувач, який подав до відповідного органу заяву про примусове виконання рішення (в якій просив, зокрема відкрити виконавче провадження, здійснити заходи примусового виконання рішення суду в частині стягнення суми судового збору, а в іншій частині заборгованості зупинити виконавче провадження) та не отримавши у визначений законом строк задоволення своїх вимог, вважається обізнаним про ймовірність порушення його прав у виконавчому провадженні.

З огляду на наведене, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що судами першої і апеляційної інстанцій в порушення наведених норм процесуального права залишено поза увагою та не надано належної оцінки всім доказам та доводам у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», з огляду на наведене вище.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Однак, суди попередніх інстанцій в порушення частини четвертої статті 236 ГПК України не врахували зазначені вище висновки Верховного Суду, про що обґрунтовано зазначив скаржник у касаційній скарзі.

З огляду на викладене, Верховний Суд вважає наведені скаржником підстави касаційного оскарження обґрунтованими та погоджується із доводами, наведеними скаржником у касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій при постановленні та ухваленні оскаржуваних ухвали та постанови порушили норми процесуального права, зокрема статті 118, 339, 341 ГПК України.

У справі, що розглядається, Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і в процесуальному сенсах.

#судовапрактика #виконавчепровадження 

Відшкодування збитків

🔥Постанова об`єднаної палати КГС ВС від 01.12.2023 № 926/3347/22:  

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115542608

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Рогач Л. І.

✅Обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних, можуть підтверджуватися не тільки матеріалами відповідної перевірки контролюючим органом, а й, зокрема, податковими накладними, розрахунками коригування тощо; господарський суд має повноваження самостійно надавати оцінку правомірності чи неправомірності дій чи бездіяльності відповідача, зокрема стосовно відповідності його дій чи бездіяльності при виконанні зобов`язання податковому законодавству України, якщо це необхідно для вирішення спору

✔️7.2. За приписами статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

7.3. Відповідно до частин першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування; збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

7.4. Згідно з частиною першої статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

7.5. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що обов`язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов`язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків. Тому позовна вимога покупця про зобов`язання продавця здійснити таку реєстрацію не є способом захисту у господарських правовідносинах і не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції. Належним способом захисту для покупця може бути звернення до продавця з позовом про відшкодування збитків, завданих порушенням його обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних.

7.6. Для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи; 2) шкідливого результату такої поведінки - збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з цих елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.

7.7. Вирішуючи питання про стягнення збитків, заподіяних неналежним складенням та реєстрацією податкових накладних, суди повинні встановити наявність чи відсутність усіх елементів складу господарського правопорушення.

7.8. Доведення наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача. Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, отже, доведенню підлягає те, що протиправні дії заподіювана є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки.

7.9. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 908/1568/18, від 01.03.2023 у справі № 925/556/21.

7.10. Відповідно до підпункту 14.1.181 статті 14 ПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

7.11. 3а змістом пунктів 198.1, 198.2 статті 198 цього Кодексу до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені І нараховані, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів та послуг. Датою віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів І послуг; дата отримання платником податку товарів І послуг.

7.12. За приписами пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів І послуг, не підтверджені зареєстрованими в ЄРПН податковими накладними І розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці 1 цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу. Податкові накладні, отримані з ЄРПН, є для отримувача товарів / послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. У разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму ПДВ на підставі отриманих податкових накладних, зареєстрованих в ЄРПН, таке право зберігається за ним протягом 1095 календарних днів з дати складення податкової накладної / розрахунку коригування. Суми податку, сплачені (нараховані) у зв`язку з придбанням товарів / послуг, зазначені в податкових накладних / розрахунках коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в ЄРПН з порушенням терміну реєстрації, включаються до податкового кредиту за звітний податковий період, в якому зареєстровано податкові накладні І розрахунки коригування до таких податкових накладних в ЄРПН, але не пізніше ніж через 1095 календарних днів з дати складення податкових накладних / розрахунків коригування до таких податкових накладних, у тому числі для платників податку, які застосовують касовий метод.

7.13. Відповідно до пункту 201.1 статті 201 ПК України на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в ЄРПН у встановлений цим Кодексом термін.

7.14. Пунктом 201.10 статті 201 ПК України передбачено, що при здійсненні операцій з постачання товарів / послуг платник податку - продавець товарів І послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в ЄРПН та надати покупцю за його вимогою.

7.15. Чинне законодавство не передбачає реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН покупцем послуг, отже з огляду на положення статті 201 ПК України саме на відповідача покладено обов`язок скласти та зареєструвати в ЄРПН податкові накладні та І або розрахунки коригування до таких податкових накладних.

7.16. У постанові від 01.03.2023 у справі № 925/556/21, предметом позову у якій було стягнення з Державного бюджету України збитків, завданих протиправною поведінкою ГУ ДПС, яке заблокувало реєстрацію оформленої Продавцем Податкової накладної, що спричинило необхідність сплати ним на користь Покупця штрафних санкцій, Велика Палата Верховного Суду виснувала таке:

"10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статей 22, 1166, 1173 ЦК України, підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17, підпункту 114.3.2. пункту 114.2 статті 114 та пункту 201.10 статті 201 ПК України, ВП ВС доходить висновку, що збільшення податкового кредиту є майновим інтересом покупця товарів / послуг, який з 1 січня 2015 року за загальним правилом реалізовується після виконання продавцем у публічно-правових відносинах з державою обов`язку скласти та зареєструвати в ЄРПН податкову накладну.

10.2. Водночас покупець не є стороною публічно-правових відносин між продавцем і контролюючим органом щодо реєстрації податкових накладних. До моменту виникнення права на включення суми ПДВ за операцію з придбання товарів / послуг до складу податкового кредиту взаємодія держави і покупця зводиться лише до можливості покупця подати на продавця скаргу, що в силу пункту 201.10 статті 201 ПК України зумовлює лише обов`язок контролюючого органу провести документальну перевірку продавця, спонукати виконати який покупець не може.

10.3. Оскільки саме від продавця, який має законом визначений обов`язок вчинити дії, необхідні для реєстрації податкової накладної в ЄРПН (а також може у необхідних випадках ефективно оскаржити рішення, дії чи бездіяльність контролюючого органу, які перешкодили виконати цей обов`язок), залежить реалізація покупцем означеного вище майнового інтересу, пов`язаного з одержанням права на податковий кредит з ПДВ за наслідками господарської операції, він (продавець) залишається відповідальним перед своїм контрагентом у господарській операції за наслідки невчинення цих дій".

7.17. Отже, за висновком, наведеним у пункті 10.2. постанови ВП ВС від 01.03.2023 у справі № 925/556/21, права покупця у випадку порушення продавцем свого обов`язку щодо належної реєстрації податкових накладних зводяться лише до можливості подання скарги, проте ініціювати проведення податкової перевірки контролюючим органом покупець не може.  

7.18. Загалом чинне законодавство не містить вимог щодо певних засобів доказування, якими можуть підтверджуватися обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних. Крім того, право позивача надавати докази щодо таких обставин (фактів) не може бути обмежене діями чи бездіяльністю контролюючого органу щодо проведення чи не проведення ним відповідної перевірки.

7.19. ВП ВС звертала увагу, на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21, пункт 9.8).

7.20. Отже, за висновками ВП ВС, навіть правова оцінка, надана рішенням суду в іншій справі, зокрема щодо того, чи є певна поведінка правомірною або неправомірною, не є обов`язковою для суду. Тим більше не може бути обов`язковою така оцінка, надана контролюючим органом.

7.21. Разом із цим висновок щодо порушення норм податкового законодавства, допущених при реєстрації податкових накладних чи розрахунків коригування, чи висновок про відсутність такого порушення є саме правовим висновком, а не фактом порушення.

7.22. З наведеного слід дійти висновку про те, що контексті доказування такої складової цивільного правопорушення як протиправна поведінка заподіювача збитків, відсутність матеріалів податкової перевірки (акта або рішення) відповідного контролюючого органу, не може звільняти продавця від відповідальності за завдані покупцю майнові збитки, а господарський суд у такому випадку має як самостійно оцінити надані докази, зокрема ті, що стосуються реєстрації податкових накладних, так і самостійно здійснити оцінку дій чи бездіяльності продавця, у тому числі щодо порушення ним податкового законодавства.

7.23. Верховний Суд у постанові від 07.06.2023 у справі № 916/334/22 дійшов висновків про те, що саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. Твердження позивача щодо наявності підстав для стягнення збитків, зокрема в контексті наявності збитків та їх розміру, протиправності поведінки заподіювача збитків та існування причинного зв`язку такої поведінки із заподіяними збитками, ураховуючи принципи змагальності, диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, підлягає доведенню саме позивачем. Хоча обов`язок відповідача зареєструвати податкову накладну (розрахунок коригування до податкової накладної) є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, але саме невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків. Докази у вигляді податкових накладних, податкових декларацій, розрахунків коригування, рішення суду про стягнення боргу у зобов`язальних правовідносинах не є належними і допустимими доказами вчинення відповідачем порушення податкового зобов`язання.

7.24. Об`єднана палата, в цілому погоджуючись з зазначеними висновками щодо тягаря доказування, а також з тим, що рішення суду про стягнення боргу у зобов`язальних правовідносинах не є належними і допустимими доказами вчинення відповідачем порушення податкового зобов`язання, вважає за необхідне частково відступити від цих висновків шляхом уточнення. Зазначене уточнення полягає в тому, що обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних, можуть підтверджуватися не тільки матеріалами відповідної перевірки контролюючим органом, а й, зокрема, податковими накладними, розрахунками коригування тощо; господарський суд має повноваження самостійно надавати оцінку правомірності чи неправомірності дій чи бездіяльності відповідача, зокрема стосовно відповідності його дій чи бездіяльності при виконанні зобов`язання податковому законодавству України, якщо це необхідно для вирішення спору.

Щодо вирішення по суті

7.25. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 01.07.2019 сторонами укладено додаткову угоду до договору, за змістом якої постачальник послуг зобов`язаний зареєструвати відповідно до статті 201 ПК України податкову накладну в ЄРПН у строк, визначений чинним законодавством України. Постачальник послуг зобов`язаний відшкодувати замовнику суму ПДВ за податковою накладною, яка не зареєстрована постачальником послуг в ЄРПН протягом граничних строків згідно з вимогами статті 201 ПК України.

7.26. Верховний Суд у складі ОП КГС звертає увагу, що як обов`язок платника податку скласти та зареєструвати податкову накладну, так і обов`язок особи, якою заподіяно шкоду, відшкодувати її (зокрема шляхом відшкодування збитків) передбачені законом (стаття 201 ПК, статті 1168, 1192 ЦК України), а тому не можуть встановлюватись договором (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду від 19.04.2023 у cправі № 910/17014/21 (пункт 6.21)). Отже, відносини сторін врегульовані не зазначеними умовами додаткової угоди від 01.07.2019, а безпосередньо законом.

7.27. Як встановили суди попередніх інстанцій, ТОВ Чернівецька обласна енергопостачальна компанія склала та зареєструвала в ЄРПН: 1) по акту №1 - податкову накладну № 171 від 30.09.2019, яка зареєстрована в ЄРПН 09.10.2019; 2) по акту №2 - податкову накладну № 214 від 30.09.2019, яка зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних 11.10.2019; 3) по акту №6 - податкову накладну № 1 від 20.01.2020, яка зареєстрована в ЄРПН 21.01.2020.

7.28. Позивач, звертаючись до суду з позовом, вказав на те, що складені та зареєстровані ТОВ "Чернівецька обласна енергопостачальна компанія" в Єдиному реєстрі податкових накладних зазначені податкові накладні зареєстровані з порушенням умов додаткової угоди до договору № 0285-09021 від 01.07.2019 (в частині зобов`язання зареєструвати податкову накладну в Єдиному реєстрі податкових накладних у визначений законодавством строк) та із зазначенням невірного обов`язкового реквізиту дата складання, що унеможливлює ідентифікувати здійснені операції (період їх здійснення). Позивач зазначає, що таке порушення унеможливило одержання ним податкового кредиту, що потягло за собою заподіяння позивачу збитків на суму неотриманого податкового кредиту в сумі 3 518 307,60 грн.

7.29. Об`єднана палата звертає увагу, що помилка в реквізитах податкової накладної не є нездоланною перешкодою для одержання покупцем податкового кредиту.

7.30. Статтею 192 ПК України встановлений порядок коригування податкових зобов`язань та податкового кредиту. Зокрема, відповідно до пункту 192.1 статті 192 ПК України розрахунок коригування, складений постачальником товарів/послуг до податкової накладної, яка складена на отримувача - платника податку, підлягає реєстрації в ЄРПН постачальником (продавцем) товарів/послуг, якщо передбачається збільшення суми компенсації їх вартості на користь такого постачальника або якщо коригування кількісних та вартісних показників у підсумку не змінює суму компенсації; розрахунок коригування до податкової накладної складається також у випадку виправлення помилок, допущених при складанні податкової накладної, у тому числі не пов`язаних із зміною суми компенсації вартості товарів/послуг.

7.31. При цьому відповідно до пункту 198.6 статті 198 ПК України у разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів з дати складення податкової накладної/розрахунку коригування.

7.32. Отже, за умови розумної і добросовісної поведінки покупця і продавця помилка в реквізитах податкової накладної може і має бути виправлена.

7.33. Пунктом 6 статті 3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. За висновками ВП ВС зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори (постанова ВП ВС від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (провадження № 12-18гс20, п.6.20)). Сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності (постанова ВП ВС від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20, пункт 37)).

7.34. Отже, якщо покупець не включив до податкового кредиту відповідну суму ПДВ на підставі зареєстрованої податкової накладної продавця через помилки в ній, які є перешкодою для такого включення, то покупець, проявляючи розумну дбайливість та враховуючи інтереси, зокрема, іншої сторони, має своєчасно повідомити про помилку продавця. Останній, своєю чергою, дізнавшись про допущену помилку, має невідкладно скласти і зареєструвати розрахунок коригування до податкової накладної, не пов`язаний із зміною суми компенсації вартості товарів/послуг.

7.35. Якщо ж покупець не включив до податкового кредиту відповідну суму ПДВ на підставі зареєстрованої податкової накладної продавця через помилки в ній, які є перешкодою для такого включення, і не повідомив своєчасно про помилку продавця, внаслідок чого покупець втратив право на податковий кредит, то слід вважати, що він зазнав збитків внаслідок власної бездіяльності, а тому такі збитки не можуть бути стягнуті з продавця.

7.36. Суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що у разі відмови продавця товарів/послуг надати податкову накладну або в разі порушення ним порядку її заповнення та/або порядку реєстрації в Єдиному реєстрі покупець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву із скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум податку до складу податкового кредиту.

7.37. При цьому суди попередніх інстанцій не дослідили податкові накладні, не встановили їх змісту, тобто не встановили обставини, від встановлення яких залежить вирішення спору, внаслідок чого не встановили, чи дозволяють податкові накладні ідентифікувати господарські операції, а тому не надали жодної правової оцінки наявності чи відсутності помилок у податкових накладних, які є перешкодою для одержання позивачем податкового кредиту. Суди попередніх інстанцій також не встановили, чи повідомив позивач відповідача про помилки у податкових накладних (якщо такі були) та коли саме, як і не встановили, коли саме відповідач дізнався про ці помилки (якщо такі були), і чи мав ще відповідач на той час можливість їх виправити шляхом складення і реєстрації розрахунку коригування до податкової накладної, не пов`язаного із зміною суми компенсації вартості товарів/послуг.

7.38. Верховний Суд у складі ОП КГС наголошує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 300 ГПК України. (постанова ВП ВС від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

7.39. Ґрунтуючись на всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням.

7.40. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

7.41. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

7.42. Враховуючи вказане вище, прийняті у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, оскільки судами при їх постановленні були порушені вимоги господарського процесуального законодавства щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи.

#судовапрактика #збитки #відшкодуваннязбитків #договірніспори #ОПКГСВС #ОПКГС

Самопредставництво

🔥Постанова КГС ВС від 08.01.2024 № 910/12070/22:  

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/116175229

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Колос І.Б.

✅Визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності). Отже, довіреність не є належним доказом повноважень 

✔️Зі змісту касаційної скарги вбачається, що Товариство вважає, що подана Залізницею в особі Філії апеляційна скарга на ухвалу господарського суду міста Києва від 10.11.2022 зі справи підлягала поверненню апеляційним судом на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 260 ГПК України, оскільки остання (апеляційна скарга) підписана заступником начальника юридичної служби регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Володимиром Галасом та адвокатом АТ «Українська залізниця» Надією Пантюшевою без підтвердження повноважень на її підписання, тобто особами, які не мали права на її підписання.  

При цьому скаржник зазначає, що апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні застосовано норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо належного підтвердження повноважень представника сторони як адвоката, а також щодо самопредставництва юридичної особи викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 910/23346/16 та постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 922/2246/19.  

Вважає, що до апеляційної скарги не подано доказів на підтвердження того, що Галас В.Я. (на якого видана довіреність) є посадовою особою заявника апеляційної скарги і уповноважений діяти від товариства через інститут самопредставництва або через інститут представництва та має право підпису. Крім того до апеляційної скарги також не надано доказів того, що відповідна особа (Галас В.Я.) має статус адвоката.

Також скаржник зазначає проте, що апеляційним судом не враховано висновки щодо застосування приписів частини четвертої статті 60 ГПК України та частини третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», викладені в ухвалах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2018 у справі № 910/15163/17, від 21.05.2018 у справі № 908/1156/17, від 21.05.2018 у справі № 910/17213/17, від 25.05.2018 у справі № 922/3775/17, від 31.01.2018 у справі № 910/24418/16.

Крім того, скаржник вважає, що ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову є обґрунтованою та прийнятою з дотриманням норм як матеріального так і процесуального права, відтак вважає, що у апеляційного господарського суду були відсутні підстави для її скасування.

Стосовно наведених доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

Частиною третьою статті 56 ГПК України визначено, що юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Згідно із частиною першою статті 58 ГПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (частиною другою статті16 ГПК України).

Положенням частини четвертої статті 56 ГПК України розмежовано такі юридичні категорії, як самопредставництво і представництво.

За загальним правилом самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси в силу закону, статуту, положення.

Аналіз наведених вище законодавчих положень дає підстави для висновку, що визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (або суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності). Викладене відповідає висновкам Верховного Суду, наведеним у постанові від 17.06.2020 у справі №922/2246/19.

Як вбачається з матеріалів даної справи, подана Залізницею в особі Філії апеляційна скарга на ухвалу господарського суду міста Києва від 10.11.2022 зі справи підписана заступником начальника юридичної служби регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Володимиром Галасом та адвокатом АТ «Українська залізниця» Надією Пантюшевою.

На підтвердження повноважень Володимира Галас до апеляційної скарги долучено копію довіреності від 07.07.2022 (аркуш справи 145-146), згідно якої АТ «Українська залізниця» в особі голови правління Камишіна О.М. та члена правління Черніцького Р.Р. уповноважують першого заступника виконавчого директора регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Федака Я.А. та/ або заступника директора виконавчого регіональної філії з рухомого складу регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Миклащука О.В. здійснювати дії в інтересах Довірителя, пов`язані з діяльністю регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця».

На підтвердження повноважень Галаса В.Я. на представництво інтересів АТ «Українська залізниця» до апеляційної скарги додано копію довіреності від 11.07.2022 року, виданої в порядку передоручення (аркуш справи 144).

Аналіз частини третьої статті 56 ГПК України дає підстави для висновку, що визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності). Така ж правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23.11.2020 у справі № 908/592/19.

Отже, довіреність не є належним доказом повноважень заступника начальника юридичної служби Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Галаса В. Я. на представництво інтересів АТ «Українська залізниця» в порядку самопредставництва юридичної особи відповідно до частини третьої статті 56 ГПК України, тому в цій частині аргументи скаржника знайшли своє підтвердження.

Разом з тим, згідно з пунктом 1 частини першої та частин третьої, четвертої статті 60 ГПК України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи; довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами; повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Статтею 131-2 Конституції України передбачено, що обов`язковою вимогою для здійснення представництва іншої особи у суді є те, що таке представництво може здійснювати виключно адвокат (за винятком випадків, встановлених законом).

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні регулюються Законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Частиною першою статті 26 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» закріплено перелік документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Частиною третьою статті 26 вказаного Закону встановлено, що повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.

Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не встановлює, що в довіреності, виданій на ім`я фізичної особи - адвоката, обов`язково зазначається про те, що такий представник є саме адвокатом. Такі вимоги також відсутні в ГПК та ЦК, яким врегульовано питання представництва за довіреністю. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 12.10.2018 у справі №908/1101/17.

Тобто, у зазначеному аспекті важливим є, щоб особа, яка здійснює представництво за довіреністю, мала статус адвоката та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Як вже зазначалося вище, подану Залізницею в особі Філії апеляційна скарга на ухвалу господарського суду міста Києва від 10.11.2022 зі справи підписала також адвокат АТ «Українська залізниця» Надія Пантюшева.

На підтвердження повноважень адвоката Надії Пантюшевої до апеляційної скарги долучена довіреність від 29.12.2021 (аркуш справи 147-148), зі змісту якої вбачається, що АТ «Українська залізниця» в особі голови правління Камишіна О.М. та члена правління Лященка Є.А. уповноважують адвоката Пантюшеву Надію Миколаївну, свідоцтво про право на заняття адвокатської діяльності серія ЛВ №000835 від 21.12.2017 року, на представництво інтересів АТ «Українська залізниця».

Так, відповідно до частин першої, третьої статті 237 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (частини друга, третя статті 244 ЦК України ).

В даному випадку визначальним є те, що особа, яка здійснює представництво за довіреністю, має статус адвоката та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. При цьому довіреність визначає лише повноваження адвоката, межі наданих представникові прав та перелік дій, які він може вчиняти.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження своїх повноважень адвокат Надія Пантюшева долучила до апеляційної скарги, зокрема, свідоцтво про право на заняття адвокатської діяльності серія ЛВ №000835 від 21.12.2017 року, що підтверджує наявність у неї статусу адвоката, а також копію довіреності від 29.12.2021(яка була дійсна до 31.12.2022, а апеляційна скарга подана 30.11.2022).

Таким чином адвокат Надія Пантюшева мала права підписувати апеляційну скаргу, а отже підстав для повернення апеляційної скарги, на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 260 ГПК України, у апеляційного суду були відсутні, тому в цій частині доводи скаржника не знайшли свого підтвердження.

Крім того Суд зазначає, що довіреність є підставою для представництва, ґрунтується на односторонньому волевиявленні особи, яку представляють і за своєю правовою природою є одностороннім правочином, на який поширюється презумпція його правомірності.

Довіреність від 29.12.2021, яка видана на підтвердження повноважень адвоката Надії Пантюшевої не визнавалась недійсною, не була скасована / відкликана, тому апеляційна скарга підписана повноваженим представником АТ «Українська залізниця» .

При цьому Верховний Суд враховує, що форма не може превалювати над змістом. З`ясовуючи зміст довіреності, суд має виходити з її (довіреності) буквального та логічного змісту, з намірів особи, яка таку довіреність видала.

Водночас саме представник несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).

Доводи скаржника щодо неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування приписів частини четвертої статті 60 ГПК України та частини третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», викладених в ухвалах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2018 у справі № 910/15163/17, від 21.05.2018 у справі № 908/1156/17, від 21.05.2018 у справі № 910/17213/17, від 25.05.2018 у справі № 922/3775/17, від 31.01.2018 у справі № 910/24418/16 не приймаються Судом до уваги, оскільки відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України обов`язковому врахуванню судами підлягають висновки Верховного Суду, наведені саме у постановах, а не ухвалах. При цьому неврахування висновків Верховного Суду, наведених в ухвалах, не є підставою касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

#судовапрактика #представництво #самопредставництво #процесуальніпитання 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Мирова угода

🔥Постанова КГС ВС від 09.01.2024 № 908/1276/21 (908/921/22):  

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/116175222

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Пєсков В. Г.

✅Припинення судового спору між сторонами у спосіб укладення мирової угоди, за умови його затвердження судом шляхом постановлення ухвали із закриттям провадження у справі, не передбачає права сторони змінювати правовідношення шляхом зобов`язання внесення змін до мирової угоди та виключає можливість у подальшому в судовому порядку змінювати мирову угоду шляхом ухвалення іншого судового рішення про внесення змін до раніше затвердженої мирової угоди (зокрема щодо заміни сторони (стягувача) правонаступником)

✔️63. зокрема щодо заміни сторони (стягувача) правонаступником Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

64. Конституційний Суд України у рішенні від 13.12.2012 №18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист.

65. Заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб (пункт 1 частини 1 статті 10 Закону України "Про виконавче провадження").

66. Відповідно до частини 1 та частини 4 статті 53 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти/електронні гроші, що знаходяться на рахунках у банках та інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

67. Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, визначено статтею 336 ГПК України.

68. Відповідно до ч. 1 ст. 336 ГПК України суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили.

69. Верховний Суд у постанові від 22.07.2021 у справі №905/1642/19 зазначив, що подана в порядку ст. 336 ГПК виконавцем чи стягувачем заява про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є по суті вимогою про стягнення коштів з такої особи з визначених законом підстав, що у разі її задоволення судом має відповідати та забезпечувати досягнення мети виконавчого провадження - реальне виконання судового рішення, шляхом стягнення грошових коштів з особи, яка має заборгованість перед боржником.

70. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №910/7023/19 вказала, що особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.

71. Основною умовою про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, відповідно до ст.336 ГПК, є заборгованість, яка підтверджена рішенням суду або таку заборгованість не оспорює особа, якій належать кошти, на які виконавець просить звернути стягнення. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23.07.2018 у справі №925/1048/17, від 06.02.2020 у справі №913/381/18.

72. Системний аналіз приписів статті 53 Закону України "При виконавче провадження" та статті 336 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) передбачений законодавцем задля неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 904/1182/20, від 02.11.2021 у справі № 910/10579/19, від 12.05.2021 у справі № 910/8613/19.

73. При цьому за своєю правовою природою положення зазначених статей не є імперативними, судова дискреція в цьому випадку передбачає повноваження суду обирати між альтернативами підстав відмови або задоволення заяви, кожна з яких є законною, вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, з урахуванням усіх обставин справи та відомостей про всіх учасників процесу. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 910/10579/19, від 12.05.2021 у справі № 910/8613/19.

74. Предметом дослідження під час розгляду заяви відповідно до статті 336 Господарського процесуального кодексу України має бути факт наявності заборгованості, що повинен підтверджуватись доказами, які відповідають вимогам статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, це може бути відповідне рішення суду та факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти, на які просять звернути стягнення. Послідовна та стала правова позиція щодо предмета дослідження у цій категорії справ щодо застосування положень статті 336 Господарського процесуального кодексу України висловлена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17 та постановах Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 904/1182/20, від 23.07.2018 у справі № 925/1048/17, від 11.09.2019 у справі № 902/1260/15, від 01.08.2019 у справі № 927/313/18, від 06.02.2020 у справі № 913/381/18.

75. Водночас остаточне рішення за результатами розгляду заяви, поданої в порядку, передбаченому статтею 336 Господарського процесуального кодексу України, має бути прийняте з урахуванням усіх обставин справи та відомостей про всіх учасників процесу. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 904/1182/20.

76. Верховний Суд констатує, що частина 2 статті 336 Господарського процесуального кодексу України не встановлює виключних підстав для відмови в задоволенні такої заяви, а тому суд, установивши обставини, за яких звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, неможливе, може відмовити в задоволенні відповідної заяви з дотриманням норм процесуального законодавства. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 904/1182/20.

77. У цій справі, як встановлено судами попередніх інстанцій, з метою виконання рішенням Господарського суду Запорізької області від 09.08.2022 у справі № 908/1276/21(908/921/22) про стягнення з ТОВ "Паверсток" на користь ТОВ "Ареддітум-інвест", правонаступником якого є ТОВ "Електротрейдінг груп", заборгованості у розмірі 21 743 796,84 грн, витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 250 000 грн, приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Гненний Д. А. звернувся до суду із заявою про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі (КП "Швидкісний трамвай"), яка має заборгованість перед боржником (ТОВ "Паверсток") та підтверджується ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2022 у справі № 904/442/22 про затвердження мирової угоди від 10.03.2022.

78. Слід зазначити, що згідно з ч. 3, 4 ст. 336 Господарського процесуального кодексу України заява розглядається судом протягом десяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, в судовому засіданні з викликом такої особи та учасників справи, проте їх неявка не перешкоджає розгляду справи за умови належного їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи.

79. Судом апеляційної інстанції встановлено, що заява приватного виконавця надійшла до Господарського суду Запорізької області 14.03.2023 та ухвалою суду першої інстанції від 14.03.2023 заяву прийнято до розгляду та призначено до розгляду в судовому засіданні на 23.03.2023.

80. Ухвала Господарського суду Запорізької області від 14.03.2023 про призначення заяви до розгляду на 23.03.2023 була направлена учасникам справи 15.03.2023 та була отримана КП "Швидкісний трамвай" 23.03.2023, тобто в день слухання.

81. Судом апеляційної інстанції також встановлено, що заява приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Гненного Д. А. про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником з додатками була отримана КП "Швидкісний трамвай" 24.03.2023, тобто вже після прийняття судом оскаржуваної ухвали.

82. Колегія суддів враховує, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20, від 22.03.2023 у справі №905/1397/21, від 30.08.2023 у справі №910/10477/22).

83. Слід також зазначити, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

84. Основними принципами господарського судочинства, зокрема, є верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; розумність строків розгляду справи судом (ст. 2 ГПК України).

85. В контексті наведеного, з урахуванням обмежених строків розгляду заяви приватного виконавця (10 днів) та відсутністю достовірної інформації у суду першої інстанції про отримання КП "Швидкісний трамвай" ухвали про призначення справи до розгляду, враховуючи також, що ця особа не була учасником цієї справи до звернення приватним виконавцем із вказаною заявою, Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, судом першої інстанції було позбавлено скаржника права на подання заперечень і доказів на обґрунтування своєї позиції.

86. З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду не вбачає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та прийняття до розгляду наданих КП "Швидкісний трамвай" доказів. Таким чином, Суд відхиляє протилежні доводи касаційної скарги про належне повідомлення КП "Швидкісний трамвай" про розгляд заяви приватного виконавця та зловживання ним своїми правами.

87. У цій справі судами встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2022 у справі №904/442/22 було затверджено мирову угоду від 10.03.2022 про врегулювання спору в господарській справі № 904/442/22 між ТОВ "Паверсток" та КП "Швидкісний трамвай", за якою КП "Швидкісний трамвай" має заборгованість перед ТОВ "Паверсток" у розмірі 3 637 525,68 грн.

88. Отже, КП "Швидкісний трамвай" є особою, яка має заборгованість перед боржником, яка підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили.

89. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні заяви приватного виконавця, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про її необґрунтованість.

90. При цьому, суд апеляційної інстанції виходив з того, що КП "Швидкісний трамвай" на виконання мирової угоди сплатило суму 1 500 000 грн на користь ТОВ "Паверсток", що підтверджується копіями платіжних інструкцій з призначенням платежу: "Сплата заборг. за спож. електроенергію за дог. № 6680 від 28.10.2021р. зг. Мир. угоди по спр. №904/442/22 від 10.03.2022р. Пров. проц. закуп. не передб.".

91. Щодо решти заборгованості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що така була відступлена на користь ТОВ "Паверсток Трейд" на підставі Договору про відступлення права вимоги № 38 від 28.06.2022, укладеного між ТОВ "Паверсток" (Первісний кредитор) та ТОВ "Паверсток Трейд" (Новий кредитор) та Угоди про внесення змін до мирової угоди від 10.03.2022 по справі № 904/442/22 від 30.06.2022. Судом апеляційної інстанції враховано платіжні інструкції за якими КП "Швидкісний трамвай" сплатило на користь нового кредитора ТОВ "Паверсток Трейд" грошові кошти в сумі 2 137 525,68 грн.

92. Верховний Суд вважає висновки суду апеляційної інстанції про відсутність заборгованості у КП "Швидкісний трамвай" передчасними та зробленими за неповного встановлення обставин справи та не дослідження всіх доказів у цій справі, з огляду на наступне.

93. Суд апеляційної інстанції, пославшись на укладений між ТОВ "Паверсток" (Первісний кредитор) та ТОВ "Паверсток Трейд" (Новий кредитор) Договір відступлення права вимоги № 38 від 28.06.2022 не надав йому оцінки та не дослідив його умови, зокрема, підстави виникнення та обсяг переданих новому кредитору прав.

94. Суд апеляційної інстанції також не дослідив арґументи приватного виконавця та ТОВ "Електротрейдінг груп" про те, що за Договором відступлення права вимоги № 38 від 28.06.2022 ТОВ "Павестрок" відступило на користь ТОВ "Паверсток трейд" право вимоги за іншим договором № 6577 від 31.12.2021 про постачання електричної енергії споживачу, укладеним між ТОВ "Паверсток" та КП "Швидкісний трамвай". Однак, відповідно до ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2022 про затвердження мирової угоди предметом розгляду була заборгованість, яка виникла на підставі договору № 6680 про закупівлю товару за кодом ЄЗС ДК 021-2015 (CPV) 09310000-5:Електрична енергія від 28.10.2021.

95. Колегія суддів звертає увагу, що за приписами частин першої - четвертої статті 192 ГПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі.

96. Відповідно до статті 193 ГПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження". У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

97. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.01.2021 у справі № 916/661/20 вказала, що з аналізу наведених приписів ГПК України вбачається, що мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення.

98. Велика Палата у вказаній справі також дійшла висновку, що на відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення.

99. У постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 703/2714/19 наведено висновок, відповідно до якого припинення судового спору між сторонами у спосіб укладення мирової угоди, за умови його затвердження судом шляхом постановлення ухвали із закриттям провадження у справі, не передбачає права сторони змінювати правовідношення шляхом зобов`язання внесення змін до мирової угоди та виключає можливість у подальшому в судовому порядку змінювати мирову угоду шляхом ухвалення іншого судового рішення про внесення змін до раніше затвердженої мирової угоди.

100. Однак наведене суд апеляційної інстанції не врахував та не надав оцінки доводам стягувача та приватного виконавця у відзивах на апеляційну скаргу щодо можливості/неможливості внесення змін шляхом укладення договору до мирової угоди, затвердженої судом, зокрема щодо заміни сторони (стягувача) правонаступником.

101. Відтак, висновок суду апеляційної інстанції про те, що ТОВ "Паверсток Трейд" набуло право вимоги до КП "Швидкісний трамвай" на суму 2 137 525,68 грн та у КП "Швидкісний трамвай" відсутня заборгованість перед ТОВ "Паверсток" є передчасним та зроблений за неповного дослідження обставин справи, а доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження.

#судовапрактика #мироваугода #процесуальніпитання 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

корпоративний спір

🔥Постанова судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду від 11.12.2023 № 925/200/22:  

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115746216

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Кондратова І.Д.

✅Рішення про збільшення статутного капіталу, що було прийнято до набрання Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", не є підставою для вимог щодо його примусового виконання, оскільки зобов`язання учасника зробити додатковий внесок у статутний капітал - є добровільним зобов`язанням майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку

✔️Щодо наслідків нездійснення додаткових внесків на виконання рішення зборів про збільшення статутного капіталу, прийнятого до набрання чинності Закону про ТОВ

62. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 117 ЦК України учасники господарського товариства зобов`язані виконувати свої зобов`язання перед товариством, у тому числі ті, що пов`язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом.    

63. Учасники господарського товариства зобов`язані додержуватися вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів управління; вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами, відповідно до цього Кодексу та закону про господарські товариства (частина третя статті 88 ГК).    

64. Учасники товариства зобов`язані виконувати свої зобов`язання перед товариством, в тому числі і пов`язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами (пункт б частини першої статті 11 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства").    

65. Слідуючи буквальному тлумаченню приписів пункту "б" частини першої статті 11 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства", пункту 2 частини першої статті 117 ЦК України та частини третьої статті 88 ГК України, учасник має обов`язок вносити додаткові вклади, якщо розмір, порядок та засоби передбачені установчими документами.    

66. Встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів є компетенцією зборів товариства з обмеженою відповідальністю (пункт а частини першої статті 59 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства").    

67. Відповідно до частини шостої статті 144 ЦК України у редакції, що діяла станом на момент прийняття рішення загальних зборів, збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.    

68. Аналогічні положення були закріплені в частині восьмій статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства".

69. Закон не визначав порядок внесення додаткових вкладів, проте встановлював, що це є компетенцією зборів учасників, які мали це узгодити у статуті.    

70. Таке законодавче врегулювання питання щодо майнової участі у товаристві відповідає суті й змісту корпоративних відносин і ґрунтується на засадах свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності (пункти 3, 6 частини першої статті 3 ЦК України).

71. Відповідно до встановлених судами обставин статут та рішення про збільшення статутного капіталу не регулюють порядок та строки здійснення додаткових внесків. Правові наслідки їх не сплати рішення та статут також не визначали.    

72. У постанові від 31.10.2018 № 905/2639/17 Верховний Суд сформулював висновок щодо застосування статті 144 ЦК України, статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства". Зокрема, Верховний суд виснував, що "Закон розрізняє поняття внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення та додаткових вкладів, тобто таких, що здійснюються при збільшенні вже складеного статутного капіталу. Не допускається звільнення учасника товариства від обов`язку внесення первинного вкладу до статутного капіталу товариства, заявленого на момент державної реєстрації товариства, тоді як збільшення статутного капіталу вже існуючого товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є їх правом, а не обов`язком. Таке право реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства, які вправі самостійно визначати розмір, форму і порядок внесення учасниками додаткових вкладів. Строк, протягом якого учасники товариства зобов`язані оплатити свій додатковий вклад, визначається не статтею 140 ЦК України, а встановлюється за погодженням учасників товариства та закріплюється у статуті товариства або окремих рішеннях загальних зборів учасників".

73. У цій справі розглядався спір про оскарження рішення загальних зборів учасників товариства про виключення його учасника у зв`язку з невиконанням ним протягом 10 років рішення загальних зборів учасників товариства щодо внесення додаткового внеску до статутного капіталу товариства. Верховний Суд погодився з висновками судів, що учасник не може вважатися таким, що не виконав зобов`язання з внесення додаткового вкладу, оскільки учасники не вирішували питання про порядок та строки внесення ними додаткових вкладів у зв`язку із збільшенням статутного капіталу товариства, ні на момент проведення загальних зборів, на яких було прийнято таке рішення, ні після проведення цих зборів (пункт 5.2.5).

74. Такий висновок Верховного Суду щодо застосування статті 144 ЦК України, статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" було викладено також й у постанові від 03.04.2018 у справі № 911/2340/17, постанові від 09.04.2019 у справі № 923/650/17 (пункт 4.4), а також у постанові від 18.06.2020 у справі № 911/938/19 (пункт 4.5). У цій же постанові Верховний Суд зробив висновок, що правове регулювання (норми частини другої статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" та частини третьої статті 144 ЦК України) стосується наслідків невнесення учасниками своєї частки до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства, а не внесення учасниками додаткових вкладів.

75. Узагальнено цей висновок полягає у наступному. Закон розрізняє поняття внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення та додаткових вкладів, тобто таких, що здійснюються при збільшенні вже складеного статутного капіталу. Учасник товариства зобов`язаний внести первинний вклад до статутного капіталу товариства. Невнесення учасником товариства первинного вкладу до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства тягне за собою наслідки, передбачені статтею 144 ЦК України та статтею 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства". Збільшення статутного капіталу товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є їх правом, яке реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства. Невнесення учасником додаткового внеску не є підставою для виключення учасника з господарського товариства.

76. Корпоративна палата вважає, що такі висновки колегій суддів є таким, що може бути врахований у цій справі mutatis mutandis (з урахуванням відповідних відмінностей), підстав для відступу від нього не вбачає.

77. Корпоративна палата зауважує, що ця справа, як і справа № 905/2639/17, також стосується питання наслідків невиконання протягом 7 років рішення про збільшення статутного капіталу товариства (яке було реалізовано: внесено зміни до статуту та зареєстровані відповідні зміни щодо збільшеного розміру статутного капіталу товариства та часток учасників), але за твердженням товариства, додатковий вклад учасником, що володіє 50 % статутного капіталу товариства, фактично не було внесено. Однак, що стосується конкретних обставин цієї справи, рішення про виключення не приймалось, проте товариство в особі його директора (який одночасно є іншим учасником з часткою у статутному капіталі у розмірі 50 %) звернулось з позовом до іншого учасника про стягнення додаткового внеску в примусовому порядку. Обставини, чи виконав рішення та вніс інший учасник Підприємства (його директор) свій додатковий вклад, сторони не доводили.

78. Корпоративна палата не вважає цю відмінність вирішальною із двох підстав.

79. По-перше, у цій справі, як і у справі № 905/2639/17, суди зробили висновок, що учасник не може вважатися таким, що не виконав зобов`язання з внесення додаткового вкладу, оскільки учасники не вирішували питання про порядок та строки внесення ними додаткових вкладів у зв`язку із збільшенням статутного капіталу товариства, ні на момент проведення загальних зборів, на яких було прийнято таке рішення, ні після проведення цих зборів.

80. По-друге, Корпоративна палата виснувала, що само по собі рішення загальних зборів про збільшення статутного капіталу не є підставою для вимог щодо його обов`язкового виконання шляхом стягнення вкладу на користь товариства, оскільки відповідно до суті корпоративних правовідносин збільшення статутного капіталу вже існуючого товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є правом учасників. По суті таке рішення є рішенням про можливість внести додатковий вклад. Та обставина, що таке рішення стало підставою для внесення змін до статуту та реєстрацію цих змін, не змінює суть такого зобов`язання, яке є добровільним зобов`язанням майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.    

81. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї (частина друга статті 14 ЦК України). Збільшення статутного капіталу шляхом здійснення додаткового внеску могло бути реалізовано учасником виключно на добровільний основі без застосування примусу, якщо інший порядок внесення додаткових внесків та наслідки невиконання не були прямо обумовлені в рішенні загальних зборів або статуті, що допускалось за змістом пункту б частини першої статті 11, частини восьмій статті 52, пункту "а" частини першої статті 59 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства", пункту 2 частини першої статті 117, частини шостої статті 144 ЦК України та частини третьої статті 88 ГК України. У справі, що переглядається, інше не було передбачено.

82. Корпоративна палата також звертає увагу на те, що спірні правовідносини у справі виникли на підставі рішення, що було прийнято у 2015 році, за 7 років до подання позову у цій справі, і за 3 роки - до набрання чинності новим Законом України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", який регламентує інакше порядок збільшення статутного капіталу та наслідків несплати додаткових внесків.

83. До 15 грудня 2017 року, до впровадження в Україні масштабної судової реформи, яка включала внесення змін до Конституції України та законів України, судом касаційної інстанції у цій категорії спорів був Вищий господарський суд України. Цей суд розглядав питання застосування чинного на той час законодавства, котре регулювало питання, що становлять предмет спору. Зокрема, у постанові від 04 лютого 2010 року Вищий господарський суд України у справі № 05/47-09(16/179-07) з предметом позову про стягнення з учасника на користь товариства невнесеної частки до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю у зв`язку з невиконаннямрішення загальних зборів учасників товариства та вимог законодавства зробив висновок, що "збільшення статутного капіталу вже існуючого товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є, скоріше, їх правом, а не обов`язком. Таке право реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства, які вправі самостійно визначати розмір, форму і порядок внесення учасниками додаткових вкладів. Законодавством не передбачений обов`язок товариства на стягнення несплаченої учасниками товариства суми внесків. Відповідне рішення щодо такого стягнення загальними зборами не приймалось".

84. Висновки у постановах Вищого господарського суду України не підлягають обов`язковому врахуванню відповідно до статті 236 ГПК України. Водночас однакове правозастосування забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень може спричинити порушення права на справедливий суд, гарантованого у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.05.2020 у справі № 761/21898/16-ц (пункт 10.5), від 30.06.2020 у справі №333/6816/17 (пункт 10.3)). Такі саме роз`яснення та рекомендації наведені у Висновку №20 (2017) Консультативної ради європейських суддів про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону від 10.11.2017.

85. Закон імперативно врегулював питання щодо дій Товариства у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку. Згідно з частиною третьою статті 144 ЦК України, частиною другою статті 52 Закону України "Про господарські товариства" загальні збори учасників Товариства приймають одне з таких рішень: про виключення із його складу тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію Товариства (абзац восьмий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 05.02.2013 № 1-рп/2013). Водночас у законодавстві України існувала суттєва законодавча прогалина у питанні правових наслідків для товариства та його учасників, якщо учасники не внесли додаткові внески на виконання рішення про збільшення статутного капіталу, і загальні збори учасників товариства не прийняли про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі

86. У своїй практиці ЄСПЛ також визнав, що, як би чітко не було сформульовано положення законодавства, у будь-якій галузі права існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз`ясненні нечітких норм або тих, які потребують пристосування до обставин, що змінюються. Знову ж таки, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну суворість, а закон повинен бути здатним відповідати обставинам, що змінюються. Таким чином, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, і чиє тлумачення та застосування є питаннями практики. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, які залишаються (див. рішення у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" (Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia), заява № 14902/04, пункт 568, від 20 вересня 2011 року). Наслідки такого тлумачення мають узгоджуватися з Конвенцією та практикою ЄСПЛ, яку суди застосовують як джерело права. У цьому контексті Верховний Суд зауважує, що відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення положень закону може призвести як до встановлення порушення прав особи на справедливий судовий розгляду в аспекті дотримання вимоги правової визначеності, так і до визнання незаконним втручання у її майнові інтереси в аспекті дотримання вимог "якості" закону.

87. Як вже зазначалось вище в цій постанові, судова практика щодо положень Закону України "Про господарські товариства", яка застосовувалася досі і правильність якої не піддавалася серйозному сумніву під час дії цього Закону, виходила з того, що товариство, яке представлено в суді виконавчим органом (директором), не мало право на стягнення з учасника товариства суми несплаченого додаткового внеску відповідно до рішення про збільшення статутного капіталу. Скаржник не навів будь-яких попередніх судових рішень, які б тлумачили закон у такий спосіб, що товариство має право на стягнення додатково внеску в статутного капіталу в примусовому порядку. У разі задоволення касаційної скарги фактично це було би вперше, коли суди витлумачили так закон. Корпоративна палата вважає, що відсутні вагомі та достатні підстави для зміни судової практики, особливо, беручи до уваги конкретні обставини справи (інший учасник товариства володіє 50 % статутного капіталу; він є одночасно директором цього товариства; має більше впливу на управління товариством, і очевидно не буде звертатися з таким саме позовом від імені товариства про стягнення внеску з себе за наяності заборгованості, що ставить учасників у нерівне становище).

88. Окрім того, з огляду на неясність та нечіткість законодавства, що раніше регулювало спірні правовідносини, й враховуючи наступні зміни щодо порядку збільшення статутного капіталу, що також не передбачають можливість стягнення з учасника додаткового внеску, Корпоративна палата вважає, що відступ у даній справі від попередньої судової практики шляхом надання ретроактивно нового (іншого) судового тлумачення закону, що вже втратив чинність, суперечитиме принципу правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом. Немає жодних підстав вважати попередню практику застосування положень Закону України "Про господарські товариства" очевидно помилковою.

89. Корпоративна палата вважає необґрунтованими посилання скаржника на норми матеріального права (статей 173, 174, 176, 193 ГК України, статей 509, 526, 530, 598, 599, 610 ЦК України), тому відхиляє його аргументи, що зобов`язання між сторонами є організаційно-господарським.

90. Відповідно до частини шостої статті 3 ГК України під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

91. За визначенням у частині першій статті 176 ГК України організаційно-господарськими визнаються господарські зобов`язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб`єктом господарювання та суб`єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов`язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

92. Відповідно до частини другої цієї статті організаційно-господарські зобов`язання можуть виникати між суб`єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб`єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб`єкта. Такі зобов`язання можуть виникати з договору та набувати форми договору (частина третя статті 176 ГК України).

93. В організаційно-господарських відносинах управлінську (організаційну) дію здійснює власник майна (засновник суб`єкта господарювання), а не навпаки.

94. Майново-господарські відносини у складі корпоративних відносин (під якими відповідно до частини третьої статті 167 ГК України, що діяла на момент прийняття рішення про збільшення статутного капіталу, розуміються відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав), що виникли між учасниками та Підприємством щодо виконання зобов`язань, пов`язаних з майновою участю (здійснення додаткового внеску), не є організаційно-господарськими.

95. Згідно з абзацом другим частини першої, частини четвертої статті 175 ГК України майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Суб`єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов`язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов`язання не є підставою для вимог щодо їх обов`язкового виконання.

96. Відповідно до конкретних обставин зобов`язання товариством пов`язано з майновою участю учасника виникло відповідно до рішення про збільшення статутного капіталу, прийнятого до набрання чинності Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", мало добровільний характер для його учасників, тому не могло бути підставою як для виключення учасника з товариства, так й для вимог щодо їх обов`язкового виконання шляхом стягнення в судовому порядку за позовом товариства.

97. Таке засадниче положення корпоративного права про те, що учасника товариства не можна примусити вносити вклади, обумовлене особливістю корпоративних правовідносин та тим, що учасник товариства, вносячи вклади, збільшує майно товариства, але не отримує натомість майнового еквівалента, а лише право участі в товаристві у порядку, встановленому установчим документом та законом. Товариство не має права виплачувати дивіденди учаснику, який повністю або частково не вніс свій вклад (частина третя статті 27 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").

98. Чинний Закон України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" (стаття 18) інакше регулює порядок збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів, зокрема, встановлює строк (протягом одного року з дня прийняття рішення про залучення додаткових вкладів), передбачає можливість укладення договору про внесення додаткового вкладу, за яким учасник та/або третя особа зобов`язується зробити додатковий вклад у грошовій чи негрошовій формі, а товариство - збільшити розмір його частки у статутному капіталі; визначає наслідки невнесення учасником товариства додаткового вкладу, з яким укладено договір про внесення додаткового вкладу: розірвання договору або затвердження розміру частки, виходячи з фактично внесеного ним додаткового вкладу.

99. Ключова відмінність у правовому регулюванні полягає в тому, що збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів відбувається в декілька етапів: спочатку приймається рішення про збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів, в якому визначається запланований розмір статутного капіталу та інші умови. Наступним етапом є внесення додаткових вкладів. І лише після цього приймається рішення про затвердження результатів внесення додаткових вкладів, затвердження розмірів часток учасників товариства та їх номінальної вартості з урахуванням фактично внесених ними додаткових вкладів та затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства. Саме це рішення відповідно до частини п`ятої статті 17 чинного Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" є підставою для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

100. На момент прийняття рішення про збільшення статутного капіталу для внесення змін до статуту, які пов`язані із збільшенням статутного капіталу, незалежно від вартості реально внесених (сплачених) учасниками додаткових вкладів, достатньо було надати примірник оригіналу (ксерокопію, нотаріально засвідчену копію) рішення про внесення змін до установчих документів; документ, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів; два примірники змін до установчих документів юридичної особи у вигляді окремих додатків або два примірники установчих документів у новій редакції (частина перша статті 29 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у редакції, що діяла станом 18.09.2015).

101. Тобто етап внесення учасниками додаткових вкладів перед прийняттям рішення про внесення змін до статуту (збільшення статутного капіталу) не був обов`язковим. Одночасно Закон не врегулював питання щодо дій товариства у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх додаткових вкладів, визначав виключно наслідки і дії товариства у разі невнесення учасниками своїх вкладів протягом річного строку з дня створення товариства.

102. За змістом пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства належать розумність і справедливість. Отже, законодавство треба тлумачити так, щоби його застосування на практиці призводило до справедливих і розумних результатів для учасників цивільного обороту.

103. Відповідно до частини третьої статті 14 ЦК України виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

104. За загальним правилом, учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов`язаннями і несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів (абзац перший частини другої статті 140 ЦК України).    

105. Водночас абзац перший цієї частини визначав, що учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов`язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

106. У частині четвертій статті 50 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" також було передбачено, що учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов`язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

107. Аналогічні положення містяться і в статті 2 чинного Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", яка встановлює, що учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов`язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

108. З огляду на те, що рішення про збільшення статутного капіталу товариства було затверджено і його учасникам було визначено розмір часток без урахування фактично внесених ними додаткових вкладів, Корпоративна палата доходить висновку, що у спірних правовідносинах статтю 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" щодо можливості збільшення статутного капіталу товариства після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі слід застосовувати у системному зв`язку з частиною четвертою статті 50 цього Закону, а також статі 2 Закону України від 06 лютого 2018 року № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" щодо покладення солідарної відповідальності на учасників за зобов`язаннями товариства перед кредиторами у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

109. Такі наслідки застосовуються, якщо після набрання чинності Законом України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники не прийняли рішення про зменшення статутного капіталу товариства або затвердження розмірів часток учасників товариства та їх номінальної вартості з урахуванням фактично внесених ними додаткових вкладів.

110. Отже наслідками невнесення додаткових вкладів відповідно до рішення про збільшення статутного капіталу, що стало підставою для внесення змін до статуту та реєстрації часток учасників товариства, є покладення солідарної відповідальності на учасника, який не вніс (не повністю) свій внесок, за зобов`язаннями товариства перед кредиторами, та обмеження виплати дивідендів.

111. Водночас Корпоративна палата також зауважує, що норми статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", що регулюють порядок збільшення статутного капіталу товариства, не застосовуються до спірних правовідносин з урахуванням правил дії актів цивільного законодавства у часі. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини перша та третя статті 5 ЦК України).

112. Частина десята цієї статті встановлює правові наслідки несплати (часткової сплати) додаткових вкладів після спливу строку, встановленого попереднім рішенням про збільшення статутного капіталу шляхом залучення додаткових вкладів. У такому разі дії учасників щодо здійснення внесків впливають на розподіл часток та розмір статутного капіталу, що відображається в остаточному рішенні про затвердження результатів внесення додаткових вкладів, що є підставою для внесення змін до відомостей в ЄДР щодо нового розміру статутного капіталу товариства.    

113. Натомість у справі, що переглядається, рішення про затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства вже прийнято, зміни до статуту внесено та затверджено, відповідні відомості щодо розміру статутного капіталу зареєстровано в ЄДР.

114. Суди першої й апеляційної інстанцій помилково застосували норми статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", який станом на момент прийняття рішення не набрав чинності і не встановлює правових наслідків затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства без урахування фактично внесених учасниками додаткових вкладів, про що слушно зазначає скаржник. Така помилка у застосуванні статті 18 чинного Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не вплинула на правильність вирішення спору по суті, тому не може бути підставою для скасування судових рішень, але є підставою для зміни мотивувальної частини судових рішень.

115. Підсумовуючи викладене, Корпоративна палата виснувала:    

(1) рішення про збільшення статутного капіталу, що було прийнято до набрання Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", не є підставою для вимог щодо його примусового виконання, оскільки зобов`язання учасника зробити додатковий внесок у статутний капітал - є добровільним зобов`язанням майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

(2) якщо учасник не вніс (неповністю вніс) додатковий внесок на виконання такого рішення, він не може бути зобов`язаний до цього судом. Однак він несе солідарну відповідальність за зобов`язаннями товариства перед кредиторами у межах вартості невнесеної частини вкладу, і має обмеження на виплати дивідендів. Цей обов`язок виникає внаслідок того, що рішення про збільшення статутного капіталу було затверджено, а зміни до статуту товариства було зареєстровано без урахування фактично внесених учасниками додаткових вкладів і надалі не приведено у відповідність, що впливає на права та інтереси інших осіб (кредиторів товариства, інших учасників та товариства);

(3) стаття 18 чинного Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не застосовується до рішень загальних зборів про збільшення статутного капіталу, що були прийняті до набрання чинності цим Законом.

#судовапрактика #корпоративніспори 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp